Дива рукотворні у романі Тамари Горіха Зерня «Шептуха»

2025-02-11 08:00:00 Анастасія Герасимова

Після майже чотирирічної паузи вийшов новий роман Тамари Горіха Зерня. Чи має «Шептуха» свою магію слова? Чому письменниця слідом за іншими українськими авторками тематично повертається до села? Якою силою наділяє війна жінок? На ці та інші питання спробуємо знайти відповіді в рецензії на довгоочікувану новинку.

Горіха Зерня. Шептуха. – Видавництво «Білка», 2025  – 368 с.

 

Іще на етапі анонсу книжки її назва насторожила. Чи не піддалася Горіха Зерня такому популярному на початку повномасштабного вторгнення наративу із соціальних медіа про відьомську силу українських жінок  як ще один вид зброї проти російських загарбників? Згадайте, як багато про це писалося. Звідси й вірш Людмили Горової, а потім і пісня гурту «Енджі Крейда» «Буде тобі, враже, так, як Відьма скаже», тематичні ілюстрації та, найголовніше, щира віра людей в те, що це працює. Останнє має своє психологічне пояснення. Коли людина стикається з дуже великою загрозою, вона шукає віру, яка забезпечує розраду, надає подіям сенс та хоч трохи позбавляє невизначеності. 

 

Хтось вірить у Бога, хтось – у викачування яйцем, хтось – у передбачення тарологів й навіть у прогнози Олексія Арестовича. До того ж минулого року в збірці короткої прози в жанрі фантастики «Мотанка» (Vivat) Тамара Горіха Зерня якраз обігрувала тему відьомства в оповіданні «Потяг», за сюжетом якого містянка повертається до закинутої хати бабці-відьми й творить вже своє диво воєнного часу… Втім, лихого не сталося.

Авторка залишилася вірною собі, працюючи з багатьма важливими темами, при цьому не спрощуючи їх. А як же дива? Вони, звісно, будуть, але не так магічного походження, як рукотворного.

Бо людина, коли досягає певного рівня життєвого досвіду, прийняття себе й відкритості іншим, здатна змінити світ, навіть коли він стискається до розміру невеличкого села десь на Сумщині. 

Жінка на межі нервового зриву 

«Я ніколи не була обʼєктом пристрастей, не викликала ані палкої любові, ані ненависті – що, звісно ж, на краще, – але й не проводила свята на самоті», – так розповідає про себе головна героїня книжки Ольга Кривенко. У її житті «усе було дуже рівно і спокійно». Так, бентежила байдужість та замкнутість чоловіка. Так, хотілося всім догодити й бути зручною. Так, ховалася від внутрішніх негараздів у роботі. Та чи одна вона така? У рисах головної героїні «Шептухи» багато хто з читачок знайде спільне із собою, особливо це стосується тих, кому зараз від 40 до 50 років, кого виховували поза парадигмою емпатії, поваги до особистих кордонів та інших важливих для формування психічно здорової особистості речей. Тож життя Ольги не віщувало різких змін. Ба більше, жінка готувалася святкувати день народження. Але потрапила в автотрощу. Випадок чи сила провидіння? Саме аварія підштовхнула героїню, втомлену й розчаровану, зробити рішучий і несподіваний крок – поїхати до успадкованої в селі Незаможне бабиної хати.

Востаннє Ольга була там іще в дитинстві й виросла з переконанням, що бабуся чомусь відмовилася від неї. Тож маємо важливу зачіпку: родинну таємницю, яку, вочевидь, жінці доведеться розплутати.

Приїхавши до села, Ольга з подивом помічає, що хата ціла й придатна для життя. Нарешті опинившись наодинці із собою, (котів не рахуємо, бо вони не заважають процесу самопізнання, радше навпаки) жінка отримує можливість проаналізувати, ким була й ким стала, чого хоче надалі. А тут ще й чоловік телефоном повідомляє, що подає на розлучення… Тож Ольга проходить болісний, але корисний шлях повернення до себе, прийняття змін, які почали ставатися із нею з віком. Але ж вона в селі, пам’ятаєте? Місцеві вважають її наступницею баби-відьми, кличуть Шептушкою. Тому спокій і самозаглиблення Ользі хіба що снитимуться.  

 

І знову село

Переїзд до села міських жінок – популярний в літературі останніх років мотив.

Письменниці використовують комічність цього контрасту, як, наприклад, Ярослава Литвин у книжці «Вілла у Сан-Фурсиско», чи надають з його допомогою текстам атмосферності, як Євгенія Кузнєцова у романі «Спитайте Мієчку». Можна зайти ще далі й згадати дебют Люко Дашвар – «Село не люди», але зупинимось, бо нас цікавить передовсім «Шептуха». Яким постає село в романі Горіха Зерня? Спершу здається, що це ворожий до головної героїні простір. Будинок підкидає сюрпризи, на ділянці коїться якась чортівня, ще й вбиральня на вулиці… І, звісно, люди. Урешті Ольга усвідомлює:

Напевне, треба змиритися з тим, що інших дорослих у цій історії не буде, що доросла тепер я. Мені нема кого кликати на допомогу, бо тут уже кричали до мене.

Шептушці не силою магії, а силою свого характеру доводиться боротися з насиллям у родинах односельців, захищаючи жінок і дітей, долати забобони, які поширює місцевий батюшка, консультувати в справах сердечних. Доволі швидко, людина, яка приїхала до села, щоб сховатися від проблем, перетворюється на ту, кому судилося їх розв’язувати. В Ольги зʼявляються навіть подруги й, звісно, вороги, чого не було в її розміреному столичному житті. 

 

Попри те, що мешканці села в романі Горіха Зерня здебільшого зображені як люди пасивні, схильні ставитися до життя зі смиренням, без бажання щось змінити, авторка не пише про Незаможне і його людей зверхньо чи зневажливо. Навпаки, тут багато любові й замилування. На підтвердження – цитата з епізоду, у якому Ольга збирається повертатися до Києва вже в передчутті початку повномасштабної війни, але не робить цього, бо:  

 

«Я вдихнула повітря біля двору, і мені здалося, що я розрізняю кожну нотку цього запаху, що вони сплітаються і стеляться довкола мене, і солодкий дровʼяний аромат, і солома, і ладан з медом, і каніфоль (боже мій, що таке каніфоль?), і важкий запах старого поту й пилу, сухоцвітів. Було відчуття, що це не хата пахне, а я сама, що це мій дух, моє тіло злилося зі стінами, і я тут проросла з маленького паростка, вкорінилася, оповила корінням кожен сантиметр. Що це єдине місце у світі, де я можу бути собою, з якого мене не витурять, не проженуть, не виштовхають у шию, тут я у своєму праві, нездоланна як є».    

Віра в себе як суперсила  

Якщо повернутися до сюжету роману, то варто зазначити, що тінь згаданої раніше родинної таємниці зберігатиметься довго, вона буде рушійною силою оповіді. Урешті, коли здаватиметься, що інтрига затягнулася, несказане, недолюблене та скоєне в минулому взагалі відійде на другий план, адже на тихе Незаможне неминуче насуватиметься війна. Зміна сюжетного й тематичного курсу, хоч і передбачувана, бо важко повірити в те, що Горіха Зерня не напише про повномасштабне вторгнення, все ж трохи розчарує. Але це враження триматиметься недовго, адже з передчуттям та початком війни ритм оповіді шалено прискориться. Будуть обстріли й контузія, зрадники й смерті дорогих односельців, сміливість і згуртованість, а вже опісля – повернення до родинної таємниці, красиве метафоричне прощання з минулим, якому Ольга простить всі борги, бо віднайшла себе в теперішньому, бо повірила в себе і в інших людей, відчула, що здатна пожертвувати власним життям, щоб спинити ворога, захистити найдорожчих. Хіба це не суперсила? 

 

Роман «Шептуха» – своєчасна історія, яку можна сприймати буквально з її дивовижними котами, привидами й замовляннями, та краще все ж дивитися вглиб і далі, розуміючи, що всі дива цього неідеального світу творяться нами самими через добро й боротьбу за нього. Тільки так. Сумніваєтеся — запитайте у Шептухи. 

Купити книжку

 

Оригінал статті на Suspilne: Дива рукотворні у романі Тамари Горіха Зерня «Шептуха»