Глок у піжамі з єнотом

Я сповзла з ліжка відкрила ящик для постільної білизни. І почала діставати бейсбольні бити, ножі, кастети, шпильки-стилети, нарешті пару пістолетів. 
 

— у мене є ліцензія, якщо що. Але думаю цього замало. – я говорила та роздивлялася свій маленький арсенал.

​Джин мовчав кілька секунд. Його очі сканували предмети на ліжку. Я бачила, як його зіниці звужувалися і розширювалися, фокусуючись то на кастеті, то на затворі пістолета.
​Він обережно, двома пальцями, взяв «Глок». Перевірив наявність патрона в патроннику. Поклав назад.

​— Глок 19, калібр 9мм. Ефективна дальність 50 метрів, — промовив він механічно. — Кастет із загартованої сталі. Бита… дерев’яна, низька кінетична ефективність.

​Джин дивився на мій “Глок” із поблажливістю професіонала. Він бачив перед собою цивільну жінку, яка грається у війну.

​Він не знав, що моя війна почалася у 2014-му. Я була ідеальною дружиною дипломата. У мене був імунітет, машина з прапорцями і фонд “Добрі справи”. Поки мій чоловік пив шампанське на прийомах, я возила Саші гемостатики та бронеплити через лінію розмежування.
​Джин думає, що корпоративні кілери — це страшно? Ні. Кілери — це професіонали. У них є наказ і логіка. З ними можна домовитись або прорахувати їх.
​Страшно — це “сіра зона”. Це коли на розбитій трасі тебе зупиняє не військовий патруль, а зграя місцевих маргіналів, яким дали автомати і безмежну владу. Це люди без звань і честі, накачані дешевим алкоголем або наркотиками, для яких мій дипломатичний паспорт — просто красивий папірець.
​Я стояла перед такими людьми, дивлячись у їхні скляні очі, де палець на гачку тремтів від ломки, а не від наказу. І я пояснювала їм, чому вони мають мене пропустити, посміхаючись так, ніби ми — найкращі друзі. Я вижила не тому, що стріляла. А тому, що вміла керувати хаосом, через перемовини та хабарі. ​Але Центуріони — це не хаос. Це ідеальний порядок смерті.
​Я знаю, що цей старий “Глок” і дерев’яна бита не зупинять їх. Проти твоєї Корпорації це сміття. Але я тримаю їх у руках не для перемоги. Це мій єдиний спосіб не збожеволіти від безсилля. Це моя ілюзія, що я все ще можу захистити те, що люблю.

​— Ліліт, ти ховала вогнепальну зброю під нашою постільною білизною? Весь цей час?

​— Це Близький Схід, дитинко, — я знизала плечима, ховаючи кастет у кишеню піжами з єнотом. — Тут краще мати і не потребувати, ніж потребувати і не мати.

​Джин повільно похитав головою.

Книга Баг: право на душу