Вітання в моєму блозі

Читачі мої любі! Дорогоцінні мої! Як я радий, що ви тут і зараз читаєте ці рядки! Навіть якщо це все у моїй уяві, і конкретно тебе — того, хто щойно прочитав слово «прочитав» — насправді не існує у нашому всесвіті, мене все одно переповнює щастя бодай від думки, що мене читають.

 

Тож ніжно цілую тебе в лобик, мій уявний і реальний читачу. Сідай-но по-ближче, вмощуйся зручніше, пригощайся печивом, канапками, шашличком і навіть борщем, якщо хочеш. Наливай собі горнятко чаю, келих улюбленого вина або стакан на два пальці (а краще на три — навіщо економити?) сторічного віскі — у моїй уяві є будь-які смаколики.

 

І ось він, момент — я запускаю власний блог!

 

Давайте знайомитися! Мене звати Андрій. Можна СуперДрюня.

Чому СуперДрюня? Бо я — звичайний супергерой із Дніпра.

 

Коли місто потерпає від злочинності, нашестя інопланетян, цунамі чи інших дрібних неприємностей, мер Дніпра Борис Філатов вилазить на дах Мінори й прожектором у нічне небо посилає сигнал у формі… голої сраки.

 

СуперДрюня одразу реагує. Бо ніщо так автентично не передає сутність небезпеки, як образ сраки над Дніпром.

 

І тоді я застосовую свою головну суперзброю — страшний погляд. Від нього навіть таргани в паніці тікають, прихопивши з собою щурів, полтергейстів і москалів.

 

Шкода тільки, що проти кацапів застосовувати не можна. Надто негуманно.

 

А щоб ніхто не здогадався, що в трудовій книжці в мене написано «Супергерой шостого розряду», я вдаю з себе письменника. Що ж, узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Доводиться писати. І така біда зі мною аж із 1994 року.

 

Найпоширеніше питання до мене: а скільки письменники заробляють? Мушу поставити в цій темі крапку.

 

Любі мої! Можливо, якісь письменники й заробляють. Утім я на письменництві лише витрачаю. Гроші може приносити сценарна робота, іноді драматургічна діяльність. Письменництво — навряд чи. Тому треба було обирати собі легенду ретельніше: футболістом «Челсі», наприклад, або суддею Окружного адміністративного суду міста Києва.

 

Господь створив письменників, щоб суспільство не надто захоплювалося юристами та стоматологами.

 

От так і живу: вдень відстрілюю космічних паразитів, щоб не лізли у льох, уночі дою уявну корову (молоко, між іншим, вельми смачне — із присмаком дитячих спогадів). Інколи підробляю вуличним сумоїстом на Озерці, а коли зовсім нудно — виготовляю підробні паспорти Малаві, бо там клієнти чемні й завжди вітаються. А ще треба приділити увагу дружині Сєні (бо вона вміє сердитися красиво), синові Кості, який вже виріс настільки, що в мене з’явилась невістка Настя, моїй мамі Наталці, вівчарикові Матісу, рет-тер’єрці Дейзі й двом кошенятам-близнючкам Нічці та Зіронці, які вже навчилися вночі перемикати Wi-Fi.

 

На жаль маю прощатися, мій любий читачу. Цілую тебе в щічку, лагідно гладжу по спині, ніжно чухаю (особливо там, під лопатками, де ростуть твої невидимі крильця), перебираю пальцями твоє волосся, роблю легкий масаж голови й шепочу: «Все буде добре». Бо інакше бути не може.

 

Давайте чесно: серед вас є реальні й уявні. Це факт. Я всіх вас однаково люблю. Але признавайтесь у коментарях, хто є хто. А там ще може з’ясуватися, що це ви мене вигадали. 

 

P. S. Якщо раптом у когось із вас вдома загубився шматочок щастя — перевірте під диваном. Учора я там знайшов три гривні й половинку радості.