Ворожіння на книжках: 3 дебюти в українській прозі

Ворожіння на книжках: 3 дебюти в українській прозі

Шляхи письменників несповідимі, як і долі їхніх літературних первістків. Одні автори-початківці стартують зі своїх козирів, а потім «здуваються» з кожною наступною новинкою, інші ж — вдосконалюються й ростуть від книжки до книжки. Тож ставлення до дебютів завжди обережне й по-своєму трепетне. Читаючи їх, так і підбиває ворожити: чи це короткий, але одиничний спалах, а чи навпаки — старт довгої літературної кар’єри? Тим цікавіше, коли дебюти направду вартісні, як-от у цій добірці з трьох свіжих українських романів.

«Віндобонський апокриф»

Катерина Девдера. — Л. : Видавництво Старого Лева, 2024. — 296 с.

Пухкенькі херувимчики, nature morte для міщанських їдалень, ідилічні сімейні портрети — ось присуд жінок, що наважилися писати й перед носом яких гучно зачинилися двері професійних освітніх закладів. 20 жовтня 1878 року українсько-французька художниця Марія Башкірцева, оглянувши паризьку академію, скрушно запитувала у своєму щоденнику, чому їй зась навчатися в цих стінах і невже на малярські здібності аж так сильно впливає стать, а відтак снувала мрії про те, що колись зафундує власну художню школу для жінок. На час дії роману «Віндобонський апокриф» Катерини Девдери (а це fin de siècle — доба як емансипанток, так і лікарів, що лікують «слабку стать» від «істерії») нічого особливо не змінюється. Віденська академія мистецтв все так само пропонує жіноцтву цілувати клямку й надалі обирати поміж двома варіантами: забути про всі свої «примхи» й змінити пензель на ополоник або ж — для найупертіших! — бути окраденими увагою й тулитися в майстернях приватних учителів. Головній героїні, художниці Марті Кравченко, завдяки протекції впливової бабусі вдається обвести всіх навколо пальця, в буквальному сенсі зодягнути чоловічі штани й таким чином, ніби казковий вуж у дванадцяти кожушках-линовищах, відвідувати студії. Вибір бути «самій-собі-ціллю» та присвятити все своє життя артизму не аж такий легкий, на що зокрема вказує біблійне ім’я героїні, в якому, між іншим, так і вчувається голос Ганнусі з «Valse mélancolique»: «А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе». 

 

Зважаючи на те, що любовного в цьому романі більше ніж мистецького, протистояння двох «царств» обертається протистоянням двох чоловіків — і в цьому є певна безвихідь. Земля — це лікар-фройдист Антоній, що влаштовує персонажці карпатський «ретрит», готує хліб і шакшуку, обмежує час роботи за мольбертом, набирає купіль із любистком — і так лікує її натягнуті, як лук, нерви. Небо ж, або сліпучий ефір мистецтва, — це розпусний і певний себе художник Стефан Лупул, що цей тугий лук напинає і чия любов нерозривно пов’язана з навчительством: вони мовбито й рівні з Мартою, але під час роботи над нею повсякчас нависає запобігливе «а що скаже Майстер?». Зрештою, тут навіть і порядного спойлера не вийшло б, оскільки всі фарби вже давно змішали й розклали на палітрі або заявлений неканонічний виклад подій (перша пара), або фройдизм (друга пара). Річ у тім, що друга любовна лінія дещо нагадує схему аналізу «Градіви» Вільгельма Єнсена, який здійснив Зигмунд Фройд: дитяча любов, яка була заміщена на мармур/заняття латиною й ботанікою, раптом проривається в сни, щоб згодом воцаритися вже наяву. Між іншим, зробила це Катерина Девдера дуже тонко й ненав’язливо.

 

Тож у цій ситуації лишається говорити про царства сюжету й стилю, що, зізнатися, навіть цікавіше. «Віндобонський апокриф» має струнку й добре продуману структуру, що ніде не провисає, — і це приємна рідкісність поміж текстів поетів і поеток, які вирішують спробувати себе у прозі. А от зі стилем усе трохи складніше. З одного боку на читацтво очікує симпатична речевість, але з іншого — вона аж надто солодкава й рожева. Тож, коли епіграф попереджає про «казкову оповідь», варто бути готовими до того, що на нас вже готують розбійницьку засідку милі кавнички, червоні троянди, ясминове мило й хмаринки ванільного морозива, в якому сидить Бог, спраглий дарунків у вигляді «шоколадних негренят і цукрових балерин». Прикметно, що кулінарні метафори тут абсолютно переважають, хоч здебільшого вони не надто вмотивовані. Пам’ятаєте відомий опис весільного пирога Емми Боварі: скелі з печива, озеро з варення, маленький амур на шоколадних орелях? Це насправді були пролегомени до орнаментальності «Віндобонського апокрифу». Та до честі роману варто зазначити, що його друга половина в цьому сенсі вже дещо вирівнюється або ж принаймні читацький «шлунок» призвичаюється до раблезіанських порцій. Послуговуючись відповідними образами, можна підсумувати, що на балу дебютанток книжка зарекомендувала себе добре, хоч і дещо переборщила з рюшами.

Купити книжку

«Там, де заходить сонце»

Олена Пшенична. — К. : Лабораторія, 2024. — 240 с.

Роман «Там, де заходить сонце» перший у багатьох сенсах: це не тільки літературний дебют, а й початкова репліка-імпульс у розмові, що триватиме навіть після того, як останню сторінку буде перегорнуто. Олена Пшенична говорить там, де більшість мало того, що замовчує сама, так ще й інших зацитькує, адже тема старості, а тим паче питання будинків для літніх і досі табуйовані в нашому суспільстві. Тож велика заслуга цієї книжки полягає в поверненні старшим людям суб’єктності, а також у підсвіченні того, що світ не є чорно-білим і часом складні рішення — це насправді єдиноможливі рішення

 

Головна героїня — 72-річна колишня вчителька Віра Петрівна — після повномасштабного вторгнення потрапляє до одного з приватних закритих закладів, які в народі охрестили «стардомами»: така звична для літератури XX століття санаторійна локація прецікаво трансформується в геріатричний пансіонат. Поступово нашорошені сусіди Віри Петрівни наважуються розкрити свої серця — і персонажка (а разом з нею і ми) бачить, наскільки різні історії ховають однаково сиві голови. Авжеж, у книжці багато болю, але знаєте, що вирізняє роман Олени Пшеничної як літературу високої проби? Цей біль чесний, як і чесна емпатія до зболених. Та й не можна не зазначити, що сум тут, ніби стіна плющем, обвитий гумором — і так, ще не встигнувши обтерти сльози, вже неспинно гигочеш над черговим пінг-понгом дотепів. До речі, як зауважує авторка, щодо цінностей й ставлення до життя літніх людей вона консультувалася з власною бабусею, але є ж ще й чудово схоплена мова персонажів! Це написано так переконливо, ніби й не вигадка зовсім, а стенографія реальних розмов. 

 

Тож попри печаль роман залишається дуже світлим, а всюдисущість сонця доходить до зворушливого. Окрім бурштинових репродукцій «житейських морів» Айвазовського, це й поява «Гаррі Поттера» в читацькому клубі «Вставні щелепи». Бо, як писав Дерек Мерфі в книжці «Jesus Potter Harry Christ», лев — символ Ґрифіндора — відсилає нас до сузір’я Лева, перебуваючи в якому, Сонце набирає сили й перемагає астрологічну Гідру — волдемортівську темряву. Сонячна любов неуникненно кладе на лопатки смерть і в романі Олени Пшеничної. За що їй хочеться не тільки по-читацьки, а й просто по-людськи подякувати.

Купити книжку

«Мертва жива вода»

Світлана Кострикіна. — К. : Віхола, 2024. — 424 с.

На літературному суді авторку-дебютантку Світлану Кострикіну можна запросто засудити в злочині проти сну. Знайомство з її детективом «Мертва жива вода» окошується тим, що вранці наступного дня читачі приходять на роботу невиспаними й із величезними мішками під очима, бо перед цим всю ніч не могли відірватися від книжки. Бідолахам-книголюбам можна сподіватися хіба на чудодійну силу «живої води» в кавовому кухлі, а літературним оглядачам — на те, що про цей роман говоритимуть ще жвавіше, адже це хороша і, що важливо, зріла жанрова проза. 

 

Головна героїня Майя працює на рейтинговому телешоу, де хвацькі журналісти розкручують реальні кримінальні справи: реконструюють хід подій, шукають незбіги, беруть інтерв’ю в учасників. На перший погляд, мета благородна — відновити справедливість і стати рятівним канатом для людей, що втратили надію. Однак телебачення має свої закони, які часто суперечать вищим пориванням і уявленням про журналістську відповідальність — на цьому середохресті, авжеж, постають етичні проблеми. Особливо ж, коли одного дня екран перестає бути захисною ширмою, а сюжет чергового злочину починає розгортатися в справжньому житті. 

 

До лютого 2022 року Світлана Кострикіна й сама була редакторкою та сценаристкою кількох телепередач. Що це нам дає? По-перше, розуміємо, що авторка достеменно знає, про що говорить, а по-друге, відчувається рука професіоналки, яка вміє працювати з матеріалом: жодної затягнутої сцени, правдоподібні персонажі, відточене вміння тримати інтригу. Характерного шарму додає роману й особливий сентимент до Півночі та її мітів, а також присутність карт таро. Система таро, що стає чимось більшим за банальну гру у ворожіння, — зовсім не новина для української прози: згадаймо хоча б «Любовне життя» Оксани Луцишиної. Світлана Кострикіна теж не напинає таємниче шатро в зірочки й місяці: колода з атрибута горе-езотериків виростає до потужного інструменту для саморефлексії. Прикметно, що хоч напряму в «Мертвій живій воді» з’являється лише декілька карт: Туз Мечів, Туз Кубків, Сила, — насправді їх там більше. Навіть «третього ока» не потрібно для того, що побачити, що така важлива для роману «Турмалінова вежа» теж є дитиною таро — 16 старшим арканом. Вона символізує глибоку кризу, коли весь світ руйнується й із гуркотом летить додолу, а потім ррраз — і усвідомлюєш, що апокаліпсис виявився звільненням. Боляче, страшно, але без цього неможливий подальший шлях: все приблизно так, як із видаленням хворого зуба. Ну, або з казками, де є чітка послідовність дій: спочатку бризкаємо мертвою водою, тоді дістаємо живу. Запитуєте: що відтак? Відтак у чарівному алгоритмі стоїть чіпляння до знайомих із порадою прочитати роман Світлани Кострикіної. Бо він того вартий, повірте.

 

Далеко не відкладаючи колоду, можна з певністю сказати, що з такими дебютами розкла́д для української літератури вимальовується якнайпозитивніший. Добре зроблені й цікаві книжки перспективних авторів та авторок. Як то кажуть, жодної магії — лише аналітика!

Купити книжку

Оригінал статті на Suspilne: Ворожіння на книжках: 3 дебюти в українській прозі

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"