Вбивство священного оленя на Оболоні — про «Катананхе» Софії Андрухович
2024-06-14 07:00:00 Тетяна Петренко

Після 800-сторінкової «Амадоки», що охоплювала величезні шматки історії української культури і яку завбачливо в іноземних перекладах розділяли на кілька томів, Софія Андрухович створила щось абсолютно інше. «Катананхе» не заглиблюється в історію і не порпається в біографіях геніїв затонулої української Атлантиди. Це короткий за обсягом роман, який описує складні стосунки однієї сучасної родини. Тут немає гучних тем, проте те, як Андрухович працює зі своїм текстом — це щось неординарне.

Історія про переступ

Переказ сюжету не в змозі передати те, чим є «Катананхе». Якщо коротко, це якби Йоргос Лантімос знімав «Вбивство священного оленя» десь на Оболоні.

Починається роман з відсилання до давньогрецького міфу про богиню полювання Артеміду та Актеона. За одним з варіантів міфу Актеон хвалився, буцім він є кращим мисливцем, ніж Артеміда, за іншим — підглядав за богинею. Давньогрецькі боги були не в захваті, коли смертні намагались дорівняти до них — згадайте також міфи про Арахну чи Фаетона, яких спіткав сумний кінець. Артеміда покарала Актеона перетворивши на оленя, і його розірвали власні пси.

Ще на початку роману один з персонажів розповідає головній героїні Лесі історію про Артеміду та Актеона і говорить, що це ключ до всього. Легенда справді стає ключем до роману і водночас задає її античний вайб. «Катананхе» розповідає історію подружньої зради й підліткового бунту, проте робить це таким чином, щоб нічим не поступатись історії про Едіпа чи Ореста.

Заборонена молодість

Отже, маємо звичайну київську родину: Леся, Олекса, їхня дочка Тая та собака Діна. Леся зациклюється на своїй зовнішності, намагаючись зберегти молодість. Але її тіло відторгає новітні речовини, що розгладжують зморшки — в неї починається алергія. Так само мрії про молодість Лесі відторгає і її чоловік. Він заводить собі коханку, але нею виявляється не юна дівчина з ідеальною шкірою, чим вражає і власну дружину, і читачів.

Замість щоденної заяложеної розмови про бажання зберегти молодість, Софія Андрухович подає нам архаїчну історію. Мрія Лесі про молодість як мрія Ікара про крила — це територія забороненого і неприродного.

Як людям не дано літати та перевершувати богів, так само вони не мають діставати божественні дарунки на кшталт вічної молодості чи безсмертя. Зрештою, про це розповідають нам не лише античні греки, а й, скажімо, «Епос про Гільгамеша» не кажучи вже про весь масив сучасної літератури фентезі.

Квітка папороті

Звісно, ліси на Київщині мають міфологічний потенціал. «Катананхе» не вводить в текст фантастичні елементи, проте на символічному рівні щось потойбічне й незбагненне тут присутнє.

Олекса вирушає зі своєю сусідкою в ліс. Як каже вона, потрібно викопати в хащах лісу хорошу папороть. Звісно, прогулянка по папороть в українській культурі натякає: чортівня неминуча.

І справді, десь в густому лісі герої наштовхуються на розвалини будівлі й оленя, який застряг у воді. Герої залазять в брудну калабаню рятувати оленя і закінчується ця сцена вельми несподівано. У двох словах: читачі пам’ятають, що колодязь + напування коня в українській народній культурі — це сцена еротична. Олень в «Катананхе» виконує схожу роль. Визволення тварини звільняє в персонажів їхню сексуальність, їхні забуті тілесні переживання, їхню природу. Торкаючись до цієї священної тварини, вони наче віднаходять квітку папороті, священне джерело життя.

Вакханалія

Сильна риса «Катананхе» полягає в здатності цього роману показувати щоденну реальність небуденною. Однією з таких небуденних сцен є вечірка, на яку тікає дочка Лесі Тая. Під музикою й наркотиками реальність починає трансформуватись: люди у вигадливому вбранні починають нагадувати античних сатирів, а сама вечірка — вакханалію.

Схожий настрій має і сцена нищення квітника. Дізнавшись про зраду Олекси, Леся впадає в стан шалу. Вона не виношує послідовну помсту, а поводиться так, наче в неї вселяється зграя Ериній — жінка вигадує знищити квітник своєї суперниці.

Постапокаліпсис

Парадоксальним чином «Катананхе» цілком вписується в тренди західної літератури. Це книжка, в якій лунає занепокоєння станом природи. «Мій чоловік створює незворотні кліматичні зміни», — каже Леся, адже Олекса продає кондиціонери. Деякі екологічні моменти роману співзвучні чималій кількості сучасних англомовних романів, в яких виринає тема екологічного кінця світу. Варто згадати тогорічний роман Букерівської лауреатки Елінор Каттон «Бірнам Вуд» або «Бджолине жало» Пола Мюррея, які розповідають кожен іншу історію, однак апокаліптична тема задає тональність цим книжкам. Схожа річ відбувається і в «Катананхе», в якому закордонна аудиторія однозначно зчитає цю тему. Але для українських читачів фокус зміститься на те, що в цьому романі відсутня війна.

Складно визначити точний час, коли відбувається сюжет «Катананхе»: книжка натякає, що повномасштабне вторгнення почалось, але крім флешбеків героїв війна в цьому романі не виринає. Це додає роману постапокаліптичності: герої живуть після кінця звичного світу, яким стало повномасштабне вторгнення.

Можливо, вони живуть після закінчення війни. Так чи інакше, а це пояснює їхню внутрішню застиглість. До моменту зустрічі з оленем в лісі Олекса перебував у стані заціпеніння. Олень пробуджує його до життя.

Післясмак

Певно найкраще в «Катананхе» те, що ця книжка геть не схожа на всі інші романи Андрухович. Це свідчить про ріст і розвиток авторки — вона не повторюється, не застигає у формах своїх попередніх романів. Для багатьох читачів ця книжка залишить чимало питань без відповідей і дратуватиме цим. Хоча саме питання без відповідей — фішка прози Софії Андрухович. Згадайте, як старанно вона тримала інтригу всі 800 сторінок «Амадоки» і як зрештою залишила нас наприкінці ні з чим. Деякі сцени «Катананхе» неможливо забути, а деякі хочеться нескінченно інтерпретувати. А це запорука довгого життя книжки і її якості. Насолоджуйтесь!