Василь Махно. Melancholia Hungarica

Василь Махно. Melancholia Hungarica

В угорського письменника Ласло Красногоркаї є роман «Меланхолія спротиву». Текст про складнощі мотивацій людської поведінки в обставинах кардинальних змін. Дещо філософський – дещо абсурдистський твір. У притчевій стилістиці з точними деталями, у яких угадується угорська реальність 1980-х, письменник вибудовує розповідь про події в містечку, куди навідався цирк, щоби показувати найбільшого у світі синього кита. То що я знав про Угорщину і що мушу знати, щоби точно відчитати Красногоркаї? Щось чи майже нічого? І що це за меланхолія, що заполонює містечка і прикликає людей діяти так, наче живемо в останні часи? Угорщину я споглядав із вікна потяга. У Будапешті перебув кілька годин, убиваючи спочатку час у каварні. Потім перейшовся вулицями, щоби скоротити утомливе чекання на потяг із двірця Келеті, що відходив по обіді. До речі, «Меланхолія спротиву» саме починається з очікування потягу на маленькій станції. Я поділився своїм Будапештом із Ласлом Красногоркаї, коли ми опинилися за одним столом на прийомі Фундації його Високості шейха Мохамеда ібн Рашида аль Махтума, еміра Дубаю. Фундація з якогось дива влаштувала тоді розкішну вечерю для учасників літературного фестивалю у фешенебельному берлінському «Hôtel Concorde». Арабські музики зі співами розважали гостей, швендяли офіціанти, за кожним столиком голосно перемовлялися запрошені. Поговорити з Красногоркаї вдалося вже у коридорі, при ліфті. Ми обмінялися адресами. Він поспіхом написав тоді на карточці берлінську адресу, телефон та електронку. Карточка Коасногоркаї відшукалася серед тисячі візитівок. Поштова адреса та телефон, мабуть, уже не актуальні, але електронка – працює. У Нью-Йорку я пішов на його виступ. Це трапилося кілька років після Берліна, але поговорити не вдалося. Кивнули один одному. Венеційський потяг виявився зрадливим – нас із дружиною ледь не висадили з нього на австрійському кордоні – й ми ледь не впали в меланхолію невдалої подорожі. Колись Угорщина позначалася незрозумілим мені в дитинстві словом «Балатон», десь там у 1945 році завершував війну мій дідо. У назві однієї з найбільших європейських монархій, що проіснувала до 1918 року, Угорщина була прикладкою. Але коли зчеплені воєдино два слова «Австрія» та «Угорщина» – Osztrák-Magyar, до того ж зв’язані для певності ще й дефісом, навіки відпали одне від одного – утворився розлом. В оцю історичну прорізь упевнено увійшла меланхолія. Австрія якось пережила безповоротну втрату свого імперського минулого, а от Угорщина, котра хоча й уважалася рівною складовою, почувалася невпевнено: ні після Першої світової – бо втратила етнічні землі, заселені співвітчизниками, ні після Другої – бо підпала під сферу радянського впливу. Спорідненість угорської мови з угро-фінськими групами, її закритість для інших, утворила своєрідний острів – sziget, оточений неприступними лексемами, принесеними у давні часи племенами з уральських гір. Трясучись у венецькому потязі, я споглядав меланхолію угорського пейзажу. Вона жовтіла кукурудзянкою і золотіла шульками по селянських обійстях. Узагалі меланхолія зруйнованої імперії триваліша в часі, аніж меланхолія її околиць. Ну, скажімо, Галичини й Лодомерії. Мадяри були співтворцями імперії, ми ж, у кращому випадку, – допущені до передпокою, гості. Тому їхня меланхолія глибша й трагічніша. Вони втратили все, а ми – майже нічого, бо неможливо що-небудь утратити, не надбавши. Тут саме час поміркувати над загальним поняттям меланхолії як суспільної недуги, якій іще в сімнадцятому столітті присвятив енциклопедичний трактат англієць Роберт Барсон, назвавши свою працю «Анатомія меланхолії». Окрім психічних ознак недуги, Барсон описав любовну та релігійну меланхолії. Зрештою, людські пристрасті та зовнішні й внутрішні впливи – усе, за енциклопедією Барсона, може бути причиною появи меланхолійного настрою й депресії, а отже – притлумлення людської енергії та виникнення байдужості, а то й покірної згоди з навколишнім світом. Спроби осмислити суспільну меланхолію, що виникає внаслідок різноманітних подій та безпосередньо впливає на людську свідомість, можемо знайти в літературних творах. Ну, якщо розпочали з Мадярщини, то продовжимо. У Шандора Мараї, що народився в часи імперіального розквіту, були всі підстави переживати приступи меланхолії. У 1918 році, коли все з Габсбурґами пішло шкереберть, Мараї досяг вісімнадцятирічного віку. Він чудово розумів, що відбувається навкруги. Очевидно, що глибша туга до Мараї прийшла пізніше, у час еміграції, особливо в Америці, про що свідчать його щоденники, а не тільки романи. У нього не було тепер батьківщини, Будапешта і будапештської квартири, – натомість залишилася мова, і він відчув, які небезпеки чигають у таких випадках на письменника. Майже вся його творчість, у якій відтворено угорське життя, балансувала: минуле-теперішнє, мова – письмо, Європа-Америка, тоталітаризм – свобода. У 1984 році він запише до свого щоденника, саме на День подяки, кілька слів вдячності Америці. А ще через рік, на пропозицію видавати в Угорщині всі його твори, зауважить, що не погодиться доти, доки радянські окупаційні війська не покинуть територію і в країні не відбудуться демократичні вибори. Меланхолія Мараї – мовна і просторова – у прихованій і відкритій боротьбі письма з історичним часом. Про Імре Кертеса існує така версія: коли американці звільнили його, в’язня Бухенвальду, то він міг би й не повертатися до Угорщини. Пересидів би у таборі displaced person і згодом перебрався б до Штатів. Але він повернувся. У Нобелівській лекції Кертес як письменник, що не оминає роздумів про природу свого письма з усіма сумнівами його доцільності, не проминув згадати Жан-Поля Сартра. Той свого часу поставив кардинальне питання: для чого і кому потрібна література? Думка Кертеса, що мова, яку ми отримали від наших попередників, уже не здатна описати цей світ, звучить категорично, але не безпідставно. Як кожен угорець, а тим паче угорський письменник, Кертес не міг оминути згадки про 1956 рік. У лекції він, звісно, що про це згадує, бо для новітньої історії Угорщини це рубіж. Письменник пояснює, що рішення залишитися всередині тоталітаризму і споглядати за ним він прийняв з усією відповідальністю, на яку здатен митець. Однак тема, яку Кертес культивував, – це трагедія європейського єврейства під час Другої світової війни. Ця тема була персональним пережиттям чотирнадцятилітнього єврейського підлітка з Будапешта, що пережив Освенцім та Бухенвальд. При таборовій реєстрації Кертес приписав собі два роки та придумав фах робітника заводу. Така неправда в очах адміністрації повинна була спрацювати, а отже, він хапався за будь-яку спробу вижити. В об’ємному, схожому на автобіографічний опис з елементами домислення та придумування романі «Harmonia caelestis» Петер Естергазі, представник знатного аристократичного роду, описуючи реальну-вигадану історію свого батька, розмірковував над згасанням імперіальної батьківщини та родинних нещасть. У його розповіді присутній поколіннєвий досвід і самого письменника, позначений тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостим роком. І от коли 700-сторінкова книга з’явилася друком, Естергазі вирішив ознайомитися з архівом спеціальних служб доби соціалізму, щоби документально підтвердити репресії, учинені над його родиною. Коли він увійшов до кабінету відповідного закладу, на нього на столі чекали три колись засекречені папки. Офіційний представник почувавсь якось незручно. Письменник, ознайомившись зі змістом доносів, зрозумів, що їхній автор – його батько, граф Матіяш Естергазі, який справно їх писав упродовж 1957–1980 рр. Після цього Естергазі публікує ще одну книжку – «Виправлене видання», у якій передруковує батькові доноси й супроводжує їх власними коментарями. І тут мадярська меланхолія перестає бути фактом особистим чи навіть літературним, вона набуває суспільного розголосу, пробуджуючи суспільство та літературні кола. Який же зиґзаґ історії! От достоту – утаємничене стає явним, коли зацькований граф Матіяш Естергазі, за право мешкати у Будапешті та фізичне збереження своєї родини, вимушено співпрацює з органами. Його відомий син, що обожнював свого батька, вирішує все це опублікувати. Для чого? Для очищення? Для правди? Бо інакше батькова меланхолія передасться йому? Невже йому мало своєї? Особливу притчеву стилістику оповіді Ласло Красногоркаї започаткував іще в першому романі «Сатанинське танго». Згодом кінорежисер Бела Тар посилить її документальним реалізмом. Дія у фільмі триватиме протягом семи годин. Мадярську меланхолію обидва – письменник і режисер – зведуть до найвищого ступеня абсурду. У романі та фільмі дія відбувається в провінційному містечку, де Іріміаш і Петрина з’являються, наче Єшуа з одним з апостолів. Щоправда, на відміну від біблійної історії, ці двоє бажають уселити надію наївним власникам коштів, виручених із продажу зруйнованої ферми, у краще майбутнє з усіма логічними наслідками. Красногоркаї каже нам, що меланхолія періоду загальної руїни якої-небудь періодичної системи, а не тільки занепалого сільськогосподарського кооперативу в тупій провінції, завжди посилюється. І той, хто спокушає, той затягує нас у своєрідне танго. У тому вихорі світ і протанцював ціле двадцяте століття.

Та щось мені підказує, що ця меланхолія не тільки угорська…

10.04.2021

Джерело: zbruc.eu.


Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Василь Махно. Melancholia Hungarica

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

В закарпатській кузні «Гамора» відкрили барельєф відомому словацькому письменнику

Барельєф кодифікатору словацької літератури Людовіту Штуру встановили на будівлі відомої кузні в селі Лисичево за кошт уряду Словаччини. Про це повідомляє mukachevo.net.

Закарпатське село Лисичево дл

Прокляття в картинках)

Хоча уже промайнуло понад десять днів, як історія Юрія та його прокляття завершилась, але в мене виникло бажання показати вам моїх героїв.

Тому прошу зустрічати:

Юрій

Панас

Як вам? Чекаю ваших коментарів. Чи такими

Промокоди вихідного дня!

Доброго дня, мої чудові! Є у мене для Вас кілька подаруночків!)

Розіграємо сьогодні два промокоди до пристрасного роману «Донор»!

Два промокоди до веселої любовної історії «До нестями»!

Та один промокод до

В Україні запустили опитування про умови праці й гонорари ілюстраторів

Ілюстраторка Женя Олійник і аналітикиня незалежного аналітичного центру Cedos Тетяна Жерьобкіна запустили онлайн опитування для ілюстраторів, яке присвячене умовам праці у книговидавнич

Ефір щодо нової збірки о 20.00

Сьогодні у моєму інстаграмі невеличкий ефір про нову підліткову збірку моторошних історій від ВЦ «Академія»(не самвидав) під назвою «Очі з чорного дзеркала», в якій є моє оповідання «(Не) відпускаю тебе»
Подивитися

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"