Василь Махно. Продовжуйте!

Василь Махно. Продовжуйте!

Міцний, збудований, як видавалося, на віки будинок колишньої «Читальні» розібрали, оголивши високий пагорб, де колись ми з товаришами дитинства грали у кічку. Кілька років тому проламався дах – і той дім став схожим на скалічілого голуба з переламаним крилом. Так він простояв іще кілька років, ніким не захищений від проливних дощів та зимових снігопадів. Будинок терпеливо чекав своєї смерті – й дочекався. Ще до середини 1970-х у ньому крутили кіно та відбувалися танці. Потім переробили під столярну майстерню, куди дехто, для заощадження палива, ходив по тирсу. Нарешті – його зачинили на всі замки. Нікому до нього не було діла, і навіть наріжний камінь муру, на якому було вибито «Спільними силами», не зворушував. А його справді будували всім миром. У «Хроніці Читальні «Просвіти» в Базарі», написаній місцевим хронікарем Миколою Мотузом і, на щастя, випадково віднайденій серед купи сміття, є свідчення, що кошт будівлі становив на той час дві тисячі доларів, за які можна було придбати п’ятнадцять морґів поля. Жертвували, хто що міг. Навіть залучили односельців, які перебували на той час в Америці та Канаді. У 1925 році Читальня «Просвіти» відчинила свої двері. Ну ось, я став свідком останнього акорду в бездумній розправі з кількома архітектурними пам’ятками солодкого, як карамель, простору мого дитинства. Одразу після Другої світової війни знищили панський двір, розібравши до цвяха величний будинок із колонами і господарські фільваркові прибудови. При кінці 1960-х – польський Народний дім, що слугував колгоспним магазином: так у нас називали тік або зерносховище. Далі діло пішло за долішнім фільварком, деякі приміщення якого використовувалися як колгоспні гаражі, які з часом також знесли. На цьому не зупинилися: добротне приміщення старої школи розібрано було у 1980-х. І ось тепер настала черга дому колишньої «Читальні» на пагорбі. Можливо, тому найдовше збереглася, бо була в самому центрі, тобто примітна для людського ока, а можливо, бо будували його українці, адже інші згадані споруди – діло рук австрійців та поляків. Ось так на очах зникає наша пам’ять. Так виглядає, що вона вже нікому не потрібна, бо за демографічними прогнозами, якщо пропорція народжуваностей та смертей збережеться такою, як є нині, то за п’ятдесят років тут не залишиться жодного мешканця. Тому дім Читальні, очевидно, вирішив не дочікуватися такого сумного завершення людського буття, тому й дозволив стихії себе знищити. А може, усе-таки це не його вина? За нами, гравцями кічки, зі свого подвір’я спостерігав Баґнас. Люди його називали Михась. Був він місцевим диваком. У 1930-х працював у Читальні бібліотекарем, випозичаючи охочим книжки. Як свідчать спогади його сучасників, особливо прискіпливо Баґнас допитувався у дітлахів про зміст тої чи іншої книжки, коли ті приходили за новими. Таким чином дбав, щоби книжки, котрі видавав на руки школярам, були прочитані, переказані та осмислені. А ще у нього – невідомо звідки – був природний талант режисера, і всі поставлені ним вистави користувалися неабияким успіхом. Був він людиною м’якою й делікатною, про яких кажуть, що й мухи не зачепить. Нам було дивно, що всі, навіть дорослі, кликали його пестливим іменем «Михась». Оце й усе, що знаю про нього. Закарбувався у моїй дитячій пам’яті сивим, високим, із доброзичливою усмішкою чоловіком, що визирає зі своєї обори. Нам тоді було років п’ять-сім років. Ми або гасали по зеленій траві за здутим – як капшук – шкіряним м’ячем, списаним зі спортивного шкільного інвентаря, або ж, наламавши горіхових палиць, грали у кічку. Коли ж втомлювалися від наших ігор, Михась підкликав нас, пригощав м’ятними цукерками й заходив здалека, розпитуючи про книжки. Випозичати їх можна було тепер у приміщенні нового клубу, у якому на стелажах розміщувалися фонди нової бібліотеки, тому він був уже не при ділі. Усі книжки, які роздав Михась своїм читачам до приходу совітів, селяни позакопували в землю ще у 1939 році. Це якесь неприродне, але у своїй суті вельми символічне дійство – закопування книжок. Зрештою, закопували різні папери, фотографії, листи – усе, що могло наражати їхніх власників на небезпеку арештів. Щиро кажучи, більшість із моїх ровесників, тодішніх дошкільнят, книжок не читали, а ті, що ходили до школи, ледве встигали впоратися зі шкільною програмою. У сільських родинах, за окремими виїмками, жодного культу книжки не було. І коли Баґнас щось розповідав про книжки й заохочував нас до читання, то більшість забувала за пів години його напучування, не відмовляючись, щоправда, від солодких подарунків. І розкусуючи зубами Баґнасову карамель, продовжували ретельно вимірювати палицями довжину наших кічкових ударів. Я пам’ятаю день його похорону. Він лежав у труні в зеленкуватому костюмі. На лівому боці піджака причеплений білий букет. Так, за традицією, ховали померлих неодружених чоловіків та жінок. Кілька днів тому в розмові через вайбер мама поскаржилася, що наш дім, збудований дідом, потребує ремонту. В останні роки ми часто торкаємося теми дому, бо добре знаємо, що, урешті-решт, і його може чекати подібна доля, як того, що донедавна був на пагорбі, – тобто дах нашого може стати переламаним голубиним крилом, а тоді немилосердні дощі та невблаганні сніги ввійдуть непроханими гістьми назавжди. Та й розпочнеться процес руйнації, який ніщо не зупинить. Проріжуть його підлогу міцні стебла весняної трави та бур’янів, і буде він доживати віку, ніким не оплаканий, як це трапляється із самотніми й покинутими напризволяще людьми. І поки ми з мамою обмірковуємо план порятунку нашого покинутого дому, підземні води підмивають його крихкий фундамент, збудований чомусь не на цементі, а, як кажуть, «на болоті». Чи не могли дістати тоді, на початку шістдесятих, цементу, чи придбали через дефіцит замало – не можу точно відповісти на це питання, але фундамент непомітно рік за роком, сантиметр за сантиметром сповзає вглиб. Наш сусід Вітька сповіщає мамі час до часу, що відбувається. Вітьчині прогнози також невтішні. Навіть штахетник, повідомив він, і той тримається на чесному слові. «Та все, – пояснює мені мама, – якось руки не доходять». «Який дурень, – міркую собі, – вкладатиме які-небудь кошти в дім, у якому ніхто не мешкатиме?» Ось так із тягарем своєї дірявої пам’яті про знищені будівлі та проблеми дідового дому я знову поринув у часи, коли всесвітом був пагорб, а світом – гра в кічку. Хіба ці будинки, пагорб, Михась, призабута моя дитяча гра кічка – сентиментальне падькання за минулим? Чи хтось гадає, що я настільки наївний, щоби не розуміти нищівного плину часу? Перемежованих, що змінюють один одного, циклів руйнації та оновлення? Змін, яких нікому й нічому не уникнути? І все ж у найпотаємнішому кутку свідомості живе майже бездиханне відчуття спротиву. Не перемінити чи вберегти, бо хрускіт переламаного крила даху старого будинку «Просвіти» й так долинув аж до Нью-Йорка, а зрозуміти: за якими законами нас полишає пам’ять. Та й, зрештою, чим її задобрити, щоби не провалитися в амнезію, яка витре з нашого чола та очей передумане й побачене – як це трапляється від необережного потиску ґудзика delete на твоєму комп’ютері. Розповідали, що Михась, окрім своїх режисерських обов’язків, під час вистав виконував роль суфлера. Чи перед сценою могла бути суфлерська будка – не знаю. Оркестрової ями не було – це точно, бо це ж не зала оперного театру. Мабуть, він ховався за завісою, звідки часто доносилося: «Три рази: ха-ха-ха» або «Цілюйтесє». Зала вибухала гучним реготом. Спантеличені актори позирали вбік, звідки лунали Михасеві підказки, а він показував рукою – мовляв, продовжуйте!

І от ми продовжуємо.

Знимка 2018 року, вгорі – 2016-го

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Василь Махно. Продовжуйте!

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Добрі поради від Всесвіту.

Добрий вечір, мої любі!

 Слава Україні дорогі читачі й колеги

Вітаю усіх, Сьогодні я виклала ще один розділ книги

Покликання або Добрі Поради від Всесвіту 

 і на який ви чекали. Трішки смакоти у блозі для тих

86% діячів культури очікують збільшення популярності української культури у світі

72% українських культурних діячів передбачають збільшення патріотичного ухилу в культурі всередині країни внаслідок повномасштабної російсько-української війни. Про це свідчать результа

«Гра на вибування»: презентація книги відомого письменника у Чернівцях зібрала повну…

У Чернівцях 12 травня відбулася презентація книги «Гра на вибування» відомого публіциста, перекладача, письменника та критика Олександра Бойченка.

Захід зібрав повну залу Літературного целанівського

Моє Ца прогресивні домогосподарки

Пишуть багато про цільову аудиторію. Мені хочеться бачити такою прогресивних домогосподарок. Не тих, що посудомийки, а ті що люблять свого чоловіка усією душею. Знають, як йому важко приходиться на роботі й у захисті батьківщини.

Остання знижка на передплату Грішна

Любі мої, історія Вара і Єви в книжці “Грішна” доходить до свого завершення. Через днів п’ять буде фінал, тому продаж на деякий час (редегування) зупиниться. 

Не пропустить можливість купити зараз по заниженній

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"