Василь Махно. Продовжуйте!

Василь Махно. Продовжуйте!

Міцний, збудований, як видавалося, на віки будинок колишньої «Читальні» розібрали, оголивши високий пагорб, де колись ми з товаришами дитинства грали у кічку. Кілька років тому проламався дах – і той дім став схожим на скалічілого голуба з переламаним крилом. Так він простояв іще кілька років, ніким не захищений від проливних дощів та зимових снігопадів. Будинок терпеливо чекав своєї смерті – й дочекався. Ще до середини 1970-х у ньому крутили кіно та відбувалися танці. Потім переробили під столярну майстерню, куди дехто, для заощадження палива, ходив по тирсу. Нарешті – його зачинили на всі замки. Нікому до нього не було діла, і навіть наріжний камінь муру, на якому було вибито «Спільними силами», не зворушував. А його справді будували всім миром. У «Хроніці Читальні «Просвіти» в Базарі», написаній місцевим хронікарем Миколою Мотузом і, на щастя, випадково віднайденій серед купи сміття, є свідчення, що кошт будівлі становив на той час дві тисячі доларів, за які можна було придбати п’ятнадцять морґів поля. Жертвували, хто що міг. Навіть залучили односельців, які перебували на той час в Америці та Канаді. У 1925 році Читальня «Просвіти» відчинила свої двері. Ну ось, я став свідком останнього акорду в бездумній розправі з кількома архітектурними пам’ятками солодкого, як карамель, простору мого дитинства. Одразу після Другої світової війни знищили панський двір, розібравши до цвяха величний будинок із колонами і господарські фільваркові прибудови. При кінці 1960-х – польський Народний дім, що слугував колгоспним магазином: так у нас називали тік або зерносховище. Далі діло пішло за долішнім фільварком, деякі приміщення якого використовувалися як колгоспні гаражі, які з часом також знесли. На цьому не зупинилися: добротне приміщення старої школи розібрано було у 1980-х. І ось тепер настала черга дому колишньої «Читальні» на пагорбі. Можливо, тому найдовше збереглася, бо була в самому центрі, тобто примітна для людського ока, а можливо, бо будували його українці, адже інші згадані споруди – діло рук австрійців та поляків. Ось так на очах зникає наша пам’ять. Так виглядає, що вона вже нікому не потрібна, бо за демографічними прогнозами, якщо пропорція народжуваностей та смертей збережеться такою, як є нині, то за п’ятдесят років тут не залишиться жодного мешканця. Тому дім Читальні, очевидно, вирішив не дочікуватися такого сумного завершення людського буття, тому й дозволив стихії себе знищити. А може, усе-таки це не його вина? За нами, гравцями кічки, зі свого подвір’я спостерігав Баґнас. Люди його називали Михась. Був він місцевим диваком. У 1930-х працював у Читальні бібліотекарем, випозичаючи охочим книжки. Як свідчать спогади його сучасників, особливо прискіпливо Баґнас допитувався у дітлахів про зміст тої чи іншої книжки, коли ті приходили за новими. Таким чином дбав, щоби книжки, котрі видавав на руки школярам, були прочитані, переказані та осмислені. А ще у нього – невідомо звідки – був природний талант режисера, і всі поставлені ним вистави користувалися неабияким успіхом. Був він людиною м’якою й делікатною, про яких кажуть, що й мухи не зачепить. Нам було дивно, що всі, навіть дорослі, кликали його пестливим іменем «Михась». Оце й усе, що знаю про нього. Закарбувався у моїй дитячій пам’яті сивим, високим, із доброзичливою усмішкою чоловіком, що визирає зі своєї обори. Нам тоді було років п’ять-сім років. Ми або гасали по зеленій траві за здутим – як капшук – шкіряним м’ячем, списаним зі спортивного шкільного інвентаря, або ж, наламавши горіхових палиць, грали у кічку. Коли ж втомлювалися від наших ігор, Михась підкликав нас, пригощав м’ятними цукерками й заходив здалека, розпитуючи про книжки. Випозичати їх можна було тепер у приміщенні нового клубу, у якому на стелажах розміщувалися фонди нової бібліотеки, тому він був уже не при ділі. Усі книжки, які роздав Михась своїм читачам до приходу совітів, селяни позакопували в землю ще у 1939 році. Це якесь неприродне, але у своїй суті вельми символічне дійство – закопування книжок. Зрештою, закопували різні папери, фотографії, листи – усе, що могло наражати їхніх власників на небезпеку арештів. Щиро кажучи, більшість із моїх ровесників, тодішніх дошкільнят, книжок не читали, а ті, що ходили до школи, ледве встигали впоратися зі шкільною програмою. У сільських родинах, за окремими виїмками, жодного культу книжки не було. І коли Баґнас щось розповідав про книжки й заохочував нас до читання, то більшість забувала за пів години його напучування, не відмовляючись, щоправда, від солодких подарунків. І розкусуючи зубами Баґнасову карамель, продовжували ретельно вимірювати палицями довжину наших кічкових ударів. Я пам’ятаю день його похорону. Він лежав у труні в зеленкуватому костюмі. На лівому боці піджака причеплений білий букет. Так, за традицією, ховали померлих неодружених чоловіків та жінок. Кілька днів тому в розмові через вайбер мама поскаржилася, що наш дім, збудований дідом, потребує ремонту. В останні роки ми часто торкаємося теми дому, бо добре знаємо, що, урешті-решт, і його може чекати подібна доля, як того, що донедавна був на пагорбі, – тобто дах нашого може стати переламаним голубиним крилом, а тоді немилосердні дощі та невблаганні сніги ввійдуть непроханими гістьми назавжди. Та й розпочнеться процес руйнації, який ніщо не зупинить. Проріжуть його підлогу міцні стебла весняної трави та бур’янів, і буде він доживати віку, ніким не оплаканий, як це трапляється із самотніми й покинутими напризволяще людьми. І поки ми з мамою обмірковуємо план порятунку нашого покинутого дому, підземні води підмивають його крихкий фундамент, збудований чомусь не на цементі, а, як кажуть, «на болоті». Чи не могли дістати тоді, на початку шістдесятих, цементу, чи придбали через дефіцит замало – не можу точно відповісти на це питання, але фундамент непомітно рік за роком, сантиметр за сантиметром сповзає вглиб. Наш сусід Вітька сповіщає мамі час до часу, що відбувається. Вітьчині прогнози також невтішні. Навіть штахетник, повідомив він, і той тримається на чесному слові. «Та все, – пояснює мені мама, – якось руки не доходять». «Який дурень, – міркую собі, – вкладатиме які-небудь кошти в дім, у якому ніхто не мешкатиме?» Ось так із тягарем своєї дірявої пам’яті про знищені будівлі та проблеми дідового дому я знову поринув у часи, коли всесвітом був пагорб, а світом – гра в кічку. Хіба ці будинки, пагорб, Михась, призабута моя дитяча гра кічка – сентиментальне падькання за минулим? Чи хтось гадає, що я настільки наївний, щоби не розуміти нищівного плину часу? Перемежованих, що змінюють один одного, циклів руйнації та оновлення? Змін, яких нікому й нічому не уникнути? І все ж у найпотаємнішому кутку свідомості живе майже бездиханне відчуття спротиву. Не перемінити чи вберегти, бо хрускіт переламаного крила даху старого будинку «Просвіти» й так долинув аж до Нью-Йорка, а зрозуміти: за якими законами нас полишає пам’ять. Та й, зрештою, чим її задобрити, щоби не провалитися в амнезію, яка витре з нашого чола та очей передумане й побачене – як це трапляється від необережного потиску ґудзика delete на твоєму комп’ютері. Розповідали, що Михась, окрім своїх режисерських обов’язків, під час вистав виконував роль суфлера. Чи перед сценою могла бути суфлерська будка – не знаю. Оркестрової ями не було – це точно, бо це ж не зала оперного театру. Мабуть, він ховався за завісою, звідки часто доносилося: «Три рази: ха-ха-ха» або «Цілюйтесє». Зала вибухала гучним реготом. Спантеличені актори позирали вбік, звідки лунали Михасеві підказки, а він показував рукою – мовляв, продовжуйте!

І от ми продовжуємо.

Знимка 2018 року, вгорі – 2016-го

Джерело: zbruc.eu.

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Василь Махно. Продовжуйте!

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

В закарпатській кузні «Гамора» відкрили барельєф відомому словацькому письменнику

Барельєф кодифікатору словацької літератури Людовіту Штуру встановили на будівлі відомої кузні в селі Лисичево за кошт уряду Словаччини. Про це повідомляє mukachevo.net.

Закарпатське село Лисичево дл

Прокляття в картинках)

Хоча уже промайнуло понад десять днів, як історія Юрія та його прокляття завершилась, але в мене виникло бажання показати вам моїх героїв.

Тому прошу зустрічати:

Юрій

Панас

Як вам? Чекаю ваших коментарів. Чи такими

Промокоди вихідного дня!

Доброго дня, мої чудові! Є у мене для Вас кілька подаруночків!)

Розіграємо сьогодні два промокоди до пристрасного роману «Донор»!

Два промокоди до веселої любовної історії «До нестями»!

Та один промокод до

В Україні запустили опитування про умови праці й гонорари ілюстраторів

Ілюстраторка Женя Олійник і аналітикиня незалежного аналітичного центру Cedos Тетяна Жерьобкіна запустили онлайн опитування для ілюстраторів, яке присвячене умовам праці у книговидавнич

Ефір щодо нової збірки о 20.00

Сьогодні у моєму інстаграмі невеличкий ефір про нову підліткову збірку моторошних історій від ВЦ «Академія»(не самвидав) під назвою «Очі з чорного дзеркала», в якій є моє оповідання «(Не) відпускаю тебе»
Подивитися

Перейти до блогу

Нові автори

Обиденна Марія

Обиденна Марія – письменниця, авторка науково-популярних праць, перекладачка. Народилась у місті Чернігові. Закінчила Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченко за фахом історія, англійська мова та література. У Київському Міжнародному Університеті отримала ступінь магістра за спеціальністю англійська філологія. Мешкає у місті Києві. 15 років працює перекладачкою, авторкою науково-популярних та публіцистичних статей. Пише прозові твори і […]

Маргарита Проніна

Авторка двох романів: «Звичайна» 2015р. та «Закони дива» 2020р. Дехто називає мій основний жанр “інтелектуальна жіноча проза”. Веду невелику community для письменників: I.Publish та групу на ФБ «Як написати книгу?» – для мотивації молодих авторів та перших кроків у сфері літератури. Також є співаторкою збірки “Приготуй мені гарячого глінтвейну”. Замовити книги та поспілкуватися запрошую в […]

Zoriána Bezodnia Кількість робіт: 1 Тетяна Зінченко

Я – Тетяна Зінченко, журналістка, фольклористка, за другою освітою – психолог. Маю збірку поезій “Твоя щаслива пора року”, готується до виходу роман у новелах.

Сергій Ущапівський

Посилання на мій авторський сайт: poeziya-dushi.com Посилання на авторську сторінку в Фейсбук: Ushchapivskyi.Serhii Посилання на сторінку в Інстаграм: ushchapivskyi.serhii

Перейти до "Нові автори"