Валерій ЗАЛУЖНИЙ: саме новітні технології мають забезпечити стійкість української нації

2025-05-03 00:00:00 Григорій

У 2024 році до сучасної української мілітарної літератури додалася перша з заявленої автором трилогії книжка Валерія Залужного «Моя війна» (видавництво «Вавилонська бібліотека»). Дві наступні попередньо мають назву «Наша війна» та «Їхня війна». Видання стало бестселером ще від часу повідомлення про те, що перша частина трилогії ось-ось вийде з друку. Проте очікування щодо книги від Головнокомандувача ЗСУ були дещо завищеними. Це можна пояснити тим, що генерал Залужний – харизматична і популярна людина, але ще не фаховий письменник).

Жанр книги «Моя війна» означено як «роман». І тут дійсно йдеться про історію становлення особистості, але це не вигадана історія: Валерій Залужний ділиться найбільш значущими спогадами зі свого дитинства, юности, професійного становлення. Тому це скоріше не роман у класичному його розумінні, а автобіографічна проза (нонфікшн), з ліричними та публіцистичними відступами, з дидактичними настановами. З іншого боку, читачі мали бажання дізнатися більше про закулісся російсько-української війни, що триває, адже книга Головнокомандувача ЗСУ (2021 — 2024) має промовисту назву «Моя війна». Проте ще не прийшов час для оприявлення державних військових таємниць, отож історична конкретика та кулуарні деталі з генерального штабу ЗСУ періоду вторгнення у книзі подаються дуже дозовано.

Таким чином, «Моя війна» Валерія Залужного – це історія становлення українського хлопця, що виріс у провінції, пройшов етапи радянського побуту і радянської освіти (садочок, школа, технікум). Лише у Новоград-Волинському машинобудівному технікумі відчув нарешті особливі стани душі від пізнання нового і, завдяки бажанню навчатися («Моя релігія – опанування знань. Вона й допомогла мені. Приєднуйтесь!» С. 169) і постійній роботі над фізичною формою, отримав фахову освіту військовика та… пізнав усі перипетії радянської, пострадянської, а згодом української армії в період АТО, ООС і повномасштабного вторгнення. Тобто, історія становлення особистості майбутнього генерала, попри певну загубленість у дитинстві (коли світлий і теплий світ дідуся і бабусі раптом перетікає у малопривітні будні дитячого садочка, а про батьків автор пише дуже мало), попри якийсь ступор у шкільній освіті (хоч і шалене прагнення до навчання), попри «алєксанровщину» у військових навчальних закладах (але і там траплялися фахові й віддані військовій справі люди) ‒ це і є у розумінні Валерія Залужного «моя війна».

Книжка дуже строката за структурою і стилем викладу: розлогі світлі спогади про раннє дитинство у батьків матері, дідуся і бабусі, імпресіоністичні замальовки з морського узбережжя Нормандії змінюються афористично-дидактичними настановами або, наприклад, розгорнутою антитезою у спогадах про Брежнєва – Перченка із відчутним «спільним знаменником» обох епізодів ‒ байдужістю до людей:

«- Залужний, встань! Як ти можеш? Де твоя совість? Брежнєв помер! Будеш дивитися похорон стоячи! Ти в мене ніколи не станеш піонером!..» (С. 130)

……………………………………………………………………………….

«- То у яких частинах не виконують моїх наказів? – грізно, вже з розплющеними очима спитав доповідача Педченко…

• Командири цих бригад, встати! …

• Ти підполковник? … Командир бригади? …

• Так точно. …

• Скільки на пасадє? …

• Два роки. …

• Пашол вон! Ти уволєн, ‒ розтягуючи кожне слово, прогримів він. – Вон із зала». (с. 131)

Але щодо значущих цінностей Валерій Залужний висловлюється дуже чітко: людина виховується передусім безумовною любов’ю рідних. Саме тепло дідусевого, бабусиного і тітчиного сердець у ранньому дитинстві сформували у Залужного незнищенне позитивне і доброзичливе сприймання людей і світу.

Навчання як захопливе заняття зацікавило хлопця саме в технікумі, коли він зрозумів, куди і як можна застосувати реальні знання з теоретичної механіки(!!!). Абстрактна шкільна освіта не зайшла хлопцеві, ази ж професійної освіти мотивували його до пізнання. («…Російська література була вже мені не до вподоби… мені припала до душі теоретична механіка. Ох і наука, скажу я вам! Як вона паморочила мені голову!» С. 141-142).

Витривалість як здатність людського організму до тривалих інтенсивних фізичних та розумових навантажень – це те, на переконання Валерія Залужного, що допоможе здолати людині будь-які виклики життя. Описаний у книжці епізод із забігом на 5 км абітурієнтів військового училища є своєрідною метафорою життя. Як засвідчує автор, серед людей є ті, що здаються на півдорозі, є ті, що вибувають із перегонів, а є ті, що долають межу можливого і тоді отримують несподівану підтримку і досягають мети.

Потреба у постійному навчанні, розвиткові, пізнанні нового, освіті, на переконання автора, – головний виклик сучасного життя, успішної людини. І життєве кредо генерала Залужного.

Найважливіше у житті, як твердить Валерій Залужний, залишатися людиною: «Ця книжка передовсім мала бути про людей і людяність… Є такі, що скажуть: війна змінила нас назавжди. Ні, відповім я, вона прийшла перевірити, хто міг залишитися людиною… Ми залишалися людьми. Спостерігаючи за тим, що відбувається, особливо останнім часом, мимоволі думаю, що це насправді й є найскладніше» (с. 197).

Як педагогу за освітою, викладачеві зі стажем мені особливо глибоко зазвучала теза Валерія Залужного про наставників, про вчителів: «Я гадаю, що ті, хто навчився любити життя, людей, має право навчати» (с. 222). Це про людей, які покликані серце віддавати дітям. І всі ми, хто навчався у школі, добре знаємо, що щирі, фахові вчителі, які шанували дитячу індивідуальність і були залюблені у свій предмет, чинили дуже сильний вплив і на ставлення до навчальної дисципліни, і на вибір професії, і на формування людини як особистості…

Щодо лідерських якостей людини Валерій Залужний теж має свою думку. Він переконаний, що лідер – це не про посаду, а про характер людини: «…Справжню людину, а тим паче – лідера визначає характер, а не його робота, посада чи набір виконуваних завдань» (с. 209).

Ця книга – для сильних духом, бо автор закликає ніколи не погоджуватися з поразкою, не залишатися на маргінесі, не дати змогу трагедії (Валерій Залужний дуже скупо згадує важкий етап особистого життя – смерть дитини) знищити тебе: «Життя має тривати і сили треба знаходити. Щоб боротися, передусім за себе, за своє майбутнє. Ти повинен стати тим центром, навколо якого кипітимуть події. З цих подій доведеться виділяти головне, приміряти й підлаштовувати під себе, шукати мотивацію. Тільки вперед! Інакше життя покине тебе, як тих розгублених школярів на пероні, до якого інший потяг якщо й доїде, то може не зупинитися» (с. 149).

Валерій Залужний щиро захоплений своїми співвітчизниками: «Довгий шлях від курсанта до генерала, Головнокомандувача Збройних сил України дає мені право вести мову про нас з вами – українців, які сьогодні довели, що унікальні. Як же ми боремося за те, щоб бути! За своє існування. Увесь світ має вчитися у нас, як захищати себе, як боронити своє майбутнє. …Основою цієї сили має бути наш незламний дух, який кували наші пращури в горнилі боротьби з ворогами. А ще – освіченість…» (С. 223)

Генерал формулює особливі вимоги щодо освіти та підготовки військового керівника, що в умовах захисту і розбудови молодої демократичної держави є надважливим завданням. «Три кити» військової освіти генерал Залужний означує так:

1. «Ідеологічна підготовка, яка має ґрунтуватися на історії нашого народу й історії його боротьби».

2. «Підготовка і розвиток якостей лідера, які мають враховувати національні особливості й менталітет, релігію й звичаї, розвиток власних можливостей».

3. «Спеціальна академічна, енциклопедична підготовка, де знання основ озброєння, стратегії, тактики, спеціальних понять і термінів є фундаментом для ухвалення правильних рішень» (с. 225).

Знову і знову автор наголошує на освіченості не лише військовиків, а й усіх українців. Адже сучасна війна має тотальний характер, у неї втягнуте усе суспільство, і кожен українець має орієнтуватися чи то в бойових завданнях, чи то у медичній справі, чи у боротьбі з корупцією, чи зрештою хоча б критично відчитувати інформаційну ворожу навалу: «Але такої війни, яка постала перед нами, українцями, ще не бачив ніхто» (с. 223) «Тому закликаю всіх, хто так чи так докладає зусиль до здобуття нашої спільної Перемоги, намагатися бути освіченими. Даймо бій і тут!» (с. 224) Адже «майбутнє виборюється не лише в окопах, залитих нашою кров’ю, а й на барикадах, де підла ворожа влада намагається завести людей у чергове ярмо, і на сторінках газет, і в етерах телебачення, і на просторах Інтернету. Скрізь, де нас намагаються вбити. А ми маємо боротися і бути сильними» (с. 225).

Емоційно-автобіографічний, дидактично-публіцистичний, ліричний і пізнавальний роман Валерія Залужного «Моя війна» завершується розділом «Післямова», де генерал, спираючись на свій освітньо-науковий і практичний досвід війни, осмислює поняття «війна» загалом і поняття «російсько-українська війна» зокрема.

Теза перша: «Незважаючи на те, що найціннішим багатством на Землі є життя, майже вся історія людства пов’язана з війнами…» (с. 242)

Теза друга: «Демократичній армії вільного світу завжди важко воювати з армією феодала» (с. 244). «Вільні й демократичні нації та їхні уряди мають прокинутися й замислитися, як захистити своїх громадян та свої країни» (с. 242-243).

І саме досвід російсько-української війни, «особливо її повномасштабний складник», формує, на переконання генерала Залужного, основу новітньої воєнної науки. А саме:

1. Війни потрібно уникати. «Але обов’язково слід бути до неї готовим» (с. 243). [«Si vis pacem, para bellum»… Хочеш миру – готуйся до війни» (с. 241)].

2. Сучасні війни тотальні, «вони потребують зусиль не лише армії, а й усіх громадян». «Війна – це якнайвища концентрація сил для виживання» (с. 243).

3. «Війна – наука. Вона має свої закони й правила, і їх конче треба знати й вивчати» (с. 244).

4. Ця війна дала волелюбному українському народові ще один шанс на перемогу над росією. Але Україна має віднайти свій «особливий шлях перемоги» над армією, що чисельно переважає українську.

5. Саме новітні технології (однин зі способів їх реалізації – застосування безпілотних систем) змінюють хід нашої війни, і саме ці тенденції визначають розвиток військової справи тепер і в майбутньому. «…Вже сьогодні ми винайшли спосіб, як воювати і перемагати проти сильніших армій у ХХІ сторіччі… Саме технології мають забезпечити стійкість української нації» (с. 245).

Питання лише в тому, «хто швидше оволодіє цими технологіями – демократичний світ чи світ тиранії…» (с. 246).

Окрім суто раціональних висновків зі свого досвіду війни, Валерій Залужний у післямові висловлює й гуманістичні думки: «Як і мій дідусь, молюся сам і закликаю всіх молитися й просити в Бога, щоб наші онуки ніколи не побачили того, що бачили наші діди, що побачили ми і, на жаль, наші діти» (с. 242). З іншого боку, закликаючи суспільство до єдності у боротьбі, генерал звертається і до політичних діячів, засуджує «використання війни у власних інтересах або намагання впливати на її хід задля власних інтересів» (с. 243-244).

Отож, генерал Валерій Залужний постає у своїй книзі «Моя війна» передовсім непересічною людиною, українцем, фаховим військовим, лідером, який вболіває за Україну, українців, армію і формулює дуже актуальні, глибокі й доречні висновки, поради, настанови. Генерал Залужний прагне в доступній формі пояснити широкому колу читачів важливість ціннісних основ, фаховості, єдності, інноваційності у виборюванні права на свободу і державність України в сучасній війні з московитським агресором, тираном і феодалом.

P.S. І мої суто читацькі враження: краще читати книгу Валерія Залужного, а не поверхові чи політично тенденційні журналістські матеріали про Валерія Залужного. Генерал хоч і скупий щодо інформації про військові та кулуарні обставини війни, однак на рівні натяків та асоціацій дає змогу відчитати немало цікавих спостережень).

Ніна Головченко