Валерій Дяченко: мої мандри з Леонідом Томою по життю й літературі

Валерій Дяченко: мої мандри з Леонідом Томою по життю й літературі

Леонід Тома – інтелектуальний полтавський шибеник-романтик, котрий пройшов як на свої сімдесят літ вогонь, воду і мідні труби успіхів і тортур – і не один раз; син учителя німецької мови, з якою так і не побратався (чужоземщина якось не лягала на душу), і турботливої матері-полтавчанки, яка до останнього свого подиху опікувалася сином-шибайголовою; попри всі свої хлопчачі сторчаки хуліганистости, до яких завжди був маститим мастаком, Леонід ізмалку рвав підметки на ходу в навчанні, коханні, гулянні; зірки удачі й попіл нагінок постійно сиплються на його буйну голову, мов із рогу достатку; позаяк – великосорочинець, то поєднав у своїй поезії й житті-бутті родові риси літземляків – прозорий ліризм і метафоричну яскравість, вогневий публіцистичний темперамент Володимира Самійленка й апокаліптичні світи-універсуми геніяльного Гоголя, аж до трансцендентальних переходів свідомости з одного всесвіття в инше, унаслідок чого нинішньому полтавському варіянтові Тома Соєра вже здається инколи, що він самозгубився в нашій ойкумені й що він існує в… потойбіччі; ярмаркування (козацька мандрівочка – рідна тіточка!) стало стилем-трибом його існування-виживання; у всьому (nota bene! – здіймають пальця д’горі сковородинські бурсаки) крокує за ним капосно-лиховісна гоголівська «червона свитка»; либонь, саме про це думав і Микола Жулинський, коли, уявляючи мандри Леонідові, посадив йому на плечі… біса: «І я уявляю, як цей широкогрудий чоловік важкувато ступає попід берегом річечки Балаклійки, плечі підняті, виразно сутулий, наче на його спині всівся гоголівський чорт і нашіптує йому дорогу до Петербурга. Манить провідати не тільки доньок, які прижилися в українському Петербурзі-Пітері, але й оживити там уявою образи славетних українців, які жили й творили в цьому городі безкрайому: Шевченка і Гоголя, Євгена Гребінку і Нестора Кукольника, Семена Гулака-Артемовського і Василя Наріжного…»;

позаяк Леонід – яскрава «полтавська галушка», то володіє неймовірною протеївською багатоликістю: тож і в колі його приятелів-знайомців кого тільки не виявиш – від Ноздрьових і Собакевичів до «старосвітських поміщиків», і чи не з усіма він уміє залагодитися; його розмаїта душа сибарита, гедоніста, конформіста й корсара-авантурника (і як усе це поєднується? хоча иноді вельми химерно, але й природньо!) може вибурхувати зі своїх творчих потуг як чи не найпотужнішим р-р-ревавантюристом світу Леніним (наклепав більше для гонорару – але й щиро, як на той час, за вказівкою турботливого майстра-комбінатора поезії журналу «Прапор» Роберта Третьякова – до десятка «непереварених» художньо поем про несамовитого гендляра на смітнику історії Ільїча), так і Військом Запорізьким з усіма його гетьманами (за цю крамольну творчість та инші «націоналістичні» й просто молодечі вибрики його свого часу тягали в КҐБ, а за зв’язки з дисидентами й читання їхньої «крамоли» ледь не потурили з Харківського універу (ще й тому, що поклав із друзями квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку – уявіть собі, й за це карала дикунська каґебістська система!); слава Богові, тепер Леонід має змогу вільно опрацьовувати будь-які теми, і розкошує в них не лише як поет, але й розростається вріжнобіч як прозаїк, публіцист, критик-рецензент, кіно– й театральний драматург, дослідник-популяризатор науки, історії й літератури);

позаяк Тома – до краю суперечливий, бо може чи не водночас бігти в ріжні сторони, шалапутно-дерзновенний, бо готовий у жахливий дощ і сніг рвонути на край світу, допадистий до ріжних тілесно-емоційних насолод, попри всі довколапекельні обставини (мої мимовільні прізвиська-жарти щодо нього – «Леонідас фірми «Адідас»», «Льоне-Панталоне», «мафіозі-макароне»: трохи з гумором, але й не без моралі) прибув на Землю із сузір’я Овна-Барана, то й відзначається запальним, упертим і некерованим характером; попри всю свою побутову пристосувальну миролюбність, ладен за скрайніх випадків ізчепитися рогами з негідником, графоманом, чинушею-чинодралом, що ставало причиною гострих конфліктів у часи його праці в редакції тижневика «Вечірній Харків» та обласного телебачення, а відтак він змушений був шукати иншу роботу; не терпить начальницького примусу й насильства над собою в будь-яких формах, і саме це породило його знаменитий на весь харківський літературно-мистецький бомонд афоризм у відповідь на бажання одного начальничка, як не дивно, тодішнього головредактора «Вечірки», приневолити його нудно «перти плуга»: «Іще не народилася на світ та людина, котра примусила б мене працювати!» Достеменно знаю: і не народиться! Тодішніх компартчиновників ця фраза валила наповал!

Ми з Леонідом – друзяки-антиподи. Я за совєтського часу був наївним, довірливим, комуністичним ідеалістом (спадок він батька – чесного секретаря компартрайкому, який віддано служив комідеї), і часто загризався з Льоньком, прагматиком-практиком, котрому життя змалку вкоренило біса сумніву, – насамперед щодо глобальних шляхів розвитку нашого суспільства. Я сам був затятим критиканом (статус літкритика зобов’язував!), провідними зірками моєї діяльности були два латинські гасла – «Усе піддавай сумніву!» і «Платон мені друг, та істина дорожча», отож змагалися ми в словесних герцях люто, до хрипоти-лайки, кожен не хотів поступатися бодай на йоту, але невблаганний плин подій, падіння комдоктрини примусило мене збагнути, що Тома тривалий час був чи не єдиним моїм правдолюбним змієм-спокусником (дисидентів у моєму оточенні за совєтів, на жаль, не було), і я таки з’їв підкинуте ним яблуко з древа пізнання (а він і в поезії вправно гнув свою змієспокусну лінію: «І на зміну змієві старому Молоденький виповзає змій!»). То вже лише з 1985 року я жадібно накинувся на заборонену в СССР літературу, що рясно обліпила сторінки-шпальти всесоюзних та українських видань, і нарешті збагнув усю правду-матку нашого буття й підступну брехливість і фальш будь-якої пропаганди.

«НАС ЧЕТВЕРТУЮТЬ – МИ Ж КОЛЕСУЙМО!»

АБО «ІЩЕ НЕ НАРОДИЛАСЯ ТА ЛЮДИНА, ЯКА ПРИМУСИЛА Б МЕНЕ ПРАЦЮВАТИ!»

В. Дяченко. Як я розумію, ти починав своє дорослішання-змужніння, власне – утвердження свого характеру на спротив Системі з університету, і пов’язане це з нашим генієм-пророком Тарасом Шевченком?

Л. Тома. Так, обличчя Харкова для нас, молодих літераторів, – це бронзовий Шевченко, що височить у саду його імени. Сюди ми вдвох із Анатолієм Здоровим, науковцем-фізиком, який став в’язнем совісти, приносили вінок із соснових гілок на кожну річницю народження Кобзаря. Це був і найдешевший варіянт, і найпромовистіший (усе-таки вінок!). Позаяк вінки тоді могли покладати тільки офіційні особи, наш вінок за наказом чиновників із міського відділу культури майже відразу прибирала міліція. Але все-таки немало людей бачили це, підходили, співчували нам і Шевченкові.

В. Д. Але ж було й перше вшанування Великого Кобзаря…

Л. Т. Так, воно запам’яталося мені на все життя. Я вчився на другому курсі філфаку Харківського університету і пішов «із шапкою» з-поміж студентів, і на зібрані гроші ми купили великий гарний вінок. У деканаті мене, правда, попередили про наслідки цього «несанкціонованого акту». Ми, однак, принесли вінок до пам’ятника, де нас уже чекали представники «органів» і вcіх «переписали». Мене, як організатора, мали виключити з університету, і тільки завдяки клопотанню професора Ф. П. Медведєва, який виставив, як захисний щит, мою молодість і підвищену стипендію за відмінні успіхи в навчанні, мене зоставили в спокої.

В. Д. Але ж, мабуть, не в повному спокої? Як там у Блока: «І знову – бій. Нам спокій тільки сниться». І бачив ти той спокій відтоді лише у своїх кольорових снах, либонь, які тобі часто сняться… За тобою стежили каґебісти, а ти продовжував гнути своє: створили разом із Розсохою й Муровайком збірку «Трамвайний сволок», ти зустрічався з «крамольним» Здоровим, ти вештався з морально й ідейно розгнузданою верхівкою т. зв. «голубої коняки», доволі оригінального збіговиська, що пробувало виламатися із «соцустоїв», тебе тягали до генерала Черченка, і той по-єзуїтськи погрожував усе розповісти твоїй хворій мамі, а це могло її остаточно підкосити…

Л. Т. Крім «голубої коняки», існувала ще харківська богема, а по-иншому – «недрукована література», «самвидав» – дуже цікаве явище в українському літературному житті. Я наголошую – в «українському», хоча серед харківських «богемників» було чимало російськомовних. Серед них – останній лавреат державної премії СРСР Борис Чичибабін, котрий засвідчив у своїй творчості нерозривний зв’язок із українською культурою ( «я на юге россиянин, // а под северным сияньем // сразу делаюсь хохлом»). У нашій розмові, яка публікувалася в дев’яностих роках минулого століття в журналі «Україна», визначний поет іще раз підкреслив свою позицію активної українськости, яку він так чудово висловив у вірші «Гоголь»: «До полынной земли, Петербург и Москва, поклонитесь Полтаве» (він мав на увазі вклад українця Гоголя в російську літературу).

Так, не завжди затишно було в залізних лабетах Харкова, але ми знали, що є инша Україна, ніж та, яка була обвішана, як стара шльондра, кумачевими гаслами із запевненнями, що перемога комунізму неминуча.

В. Д. І вся ваша поетична трійця, я так розумію, опинилася під каґебістським наглядом. І найслабшим характерником серед вас виявився Володя Муровайко, якого навіть завербували в так звані стукачі. І він щось настукав?

Л. Т. Це була справжня комедія. Якось наш «філологічний Єсенін» (так його охрестили за схожість із російським поетом) приходить до нас явно не при собі. Стась одразу помітив це й напустився на нього в своєму стилі: «Тебе що – завербували?» Уяви наше здивування, коли Володя відповів ствердно: «Так сталося…» Він розповів, що на нього напосівся якийсь капітан із пропозицією, від якої той не міг відмовитися, а відтак написав підписку про нерозголошення і має тепер псевдо «Славута». Стась ізранку почав похід шостим поверхом філфаку і трубним голосом оголошував усім про вербування «Єсеніна-Муровайка». Потім від душі реготав: «Ти, Володько, потрапиш у книгу рекордів Гіннесса як агент із найкоротшим стажем у світі!»

В. Д. Каґебізм-дияволізм – це таке щось огидне, хотілося инколи вважати його інфернально-потойбічним, якби ж він не так зримо-навально вривався в душу, бо пробирало до кісток… Я хоч і був дуже прокомунізований через свого батька аж до перебудовно-рухівських часів, коли конкретно для мене почалася доба прозріння, але теж запізнався з деякими харківськими каґебістами, і мені є що розповісти, але зоставимо це «для мого сімдесятиріччя». А що було далі в тебе? Анатолія Здорового посадили, Розсоху КҐБ загнало «в резервацію», а ти ж нібито лишився на плаву?

Л. Т. Що ж, плавати я любив і фігурально – у морі життя, і особливо реально: у річках, озерах і морях – що це за насолода, загрібати наввимашки… Але траплялися й карколомні історії, які запам’яталися на все життя. Якось великий конспіратор Кузьмич (Здоровий) доручив мені «таємне» завдання. Треба було перефотогрувати, як він казав, «секретну» мапу України у львівському музеї атеїзму, тож спонсорував нашу поїздку. Я взяв із собою Муровайка, і він мав чатувати, щоб ніхто не бачив, як я з великими труднощами знімав на мій «Зоркий» цю «потаємну» карту, але кудись таки відлучився, тож раптом у мене за плечима виник… співробітник музею. Ну, думаю, гаплик. Натомісць він сказав лише, що є… факсимільні знімки цієї рідкісної карти і він не розуміє, як «Зоркий» може успішно її зняти в напівтемному приміщенні. Він і дав нам кілька відбитків тієї унікальної карти, тож я гордо міг відрапортувати Кузьмичу, не вдаючись у деталі, що навіть перевиконав завдання.

Рукописний журнал «Трамвайний сволок» теж «потрапив в історію». Цю неймовірну назву придумав Розсоха, ми його видали в кількох примірниках у 1969 році з творами Р. Гнатишина, В. Кулика, В. Рисцова, О. Гаркавця. Рисцов, щоправда, розкритикував «самодіяльні» первні часопису й обіцяв дістати друкарський шрифт, щоб зробити його «на рівні», а це вже була б кримінальна справа. Відтак вісті про «крамолу» дісталися й КҐБ, а всім нам «дали по шапці» з останнім попередженням.

В. Д. При всьому тому доля надала тобі можливість працювати у «Вечірньому Харкові», потім – на украй зофіціозеному обласному телебаченні, вести там телепередачу, де спершу за совєтської доби письменники й митці, твої колеги, лише спромагалися популяризувати свої твори без будь-якої громадянської сміливости. Либонь, і тобі казенщина й газетна й телевізійна вряди-годи допікала до печінок, і ти повставав проти ріжних умовностей і змушений був іти «в світи широкі». На весь інтелектуально-культурний Харків прогриміла твоя фраза, мовлена прямо у вічі головному редактору «Вечірки» М. Соловйову, котрий на якомусь засіданні сказав тобі: змусимо працювати! Тоді ти встав і голосно грюкнув дверима редакції: «Іще не народилася та людина, яка примусила б мене працювати!» Це справді вибухнув скандал у благородному сімействі! Що трапилося, Леоніде?

Л. Т. Я ніколи не переварював диктату над особистістю, тож так і сталося, як сталося.

В. Д. На Харків, у якому ти, Леоніде, в післястудентські часи зостався жити, припали твої часи визрівання й зрілости, як і переломова доба між совєтськістю й українськістю. Треба сказати, що в якихось темах ти як поет ішов «попереду планети всієї», швидко думаючи, переживаючи й пишучи. Так у тебе було, по суті, з «поемним ленінізмом у великих кількостях» (хоча «поемами» я б ті речі не називав), так було і з текстами про будівництво АЕС у Чорнобилі – ти першим із-поміж українських поетів прославив будівництво у чималенькому за обсягом, але художньо слабкуватому вірші-тетраптихові (але не поемі) «Чорнобривець кутого вогню» (збірка «Ранок», 1976), а потім поемою «Атомна хата» про Чорнобильську катастрофу, написаній у 1986 р., випередив і Івана Драча з його «Чорнобильською мадонною» («Вітчизна», 1988, №1) і Володимира Яворівського з романом «Марія з полином у кінці століття». «Атомна хата» – одна з твоїх безсумнівних удач у поемному жанрі. Проте шлях до читача вона долала нелегко…

Л. Т. «Чорнобривець кутого вогню» вийшов іще в журналі «Прапор», коли Чорнобильська атомна тільки будувалася, – мою увагу завжди приковували новинки науково-технічного прогресу, і я моментально на них відгукувався, це мене захоплювало. Хто міг тоді знати, що невдовзі з’явиться й друга моя поема – «Атомна хата», уже про Чорнобильську трагедію, ця річ довго продиралася крізь «цеківський» штахетник, перш ніж була опублікована в журналі «Київ».

В. Д. «Нелегко давалось красиве життя», як ти любиш иноді іронізувати-піджартовувати. Але – все добре, що добре завершується. У Харків, я так розумію, ти вжився, адже й мало не патосно проголошував: «Я з Харкова сам – із залізного димного міста», – і почувався ти в ньому, як риба в воді, хоч не все тобі й подобалося.

Л. Т. Либонь, завжди нас, харків’ян, переслідуватиме просто-таки магічне питання Павла Тичини: «Харків, Харків, де твоє обличчя?» Обличчя Харкова, як на мене, було і є багатогранним: наукове містечко в П’ятихатках, де вперше в СРСР було розщеплено атомне ядро, велетенські цехи тракторного і турбінного заводів із хмарами багряно-чорного диму над ними, малесенька річечка Немишля біля цехів «Серпа і Молота», де дивним чином виживали прудкі щуки, застигла музика бетонного Держпрому зі шрамами криваво-червоних гасел, маленька квартирка «живого класика» Василя Мисика із запашними червоними яблуками на полотняному вицвілому рушнику, різдв’яна шестикутна зірка, яку ми несли демонстративно повз обком із Кузьмичем (А. Здоровим) напередодні Різдва, білий сніг, що опускався білим садом над гомінким містом…

В. Д. Далі в твоє життя поволі ввійшла вся Слобідщина, а потім виокремилася й Балаклія, куди ти перебрався жити, одружившись удруге…

Л. Т. Слобідщину освоїли й заселили вільні люди, це їх описав письменник Г. Данилевський у знаменитій повісті «Слобожани». Козаки й чумаки, робітні люди, селяни, мисливці й рибалки – вони прийшли на ці землі, коли на Вкраїні запанувала Руїна. Миргородці й полтавці на чолі з отаманом Яковом Чернігівцем заснували Балаклію (в основі назви – риба, балик). Розташоване на берегах трьох річок, оточене лісами з численними озерами козацьке містечко Балаклія перетворилося на полковий центр.

Балаклійський полк відіграв важливу роль у колонізації Дикого Поля. Ось розпорядження білгородського воєводи Григорія Ромодановського: «Наказали ми в полку Якова Чернігівця бути козакам новозбудованих міст – балаклійським, зміївським, дворічанським, цареборисівським, маяцьким». Таким чином під керівництвом балаклійського полковника зосередилися козаки по Дінцеві, нижче від Чугуєва – аж до Тору.

Може, тому й привела мене доля в Балаклію, позаяк заснували її мої кровні земляки. Мій товариш Олександер Тризна, відомий громадський діяч, історик, улюбленець балаклійської громади, був помітною фігурою у новітній історії Балаклії. Голова міськвиконкому, директор найбільшої балаклійської школи, депутат Верховної Ради України першого скликання. У книжці «Талісман мій вічний» він писав: «Як народний депутат … я потрапив у саму гущу політичної боротьби, на моїх очах формувалася когорта українських політиків із незалежним державним мисленням». За його керівництва місто докорінно змінилося, з’явилися нові вулиці, зокрема, чудова анфілада сходів до берегів Балаклійки. Тризна був запальним театралом, сам грав у самодіяльних виставах, у нього вдома гостювали такі корифеї української сцени, як Леонід Биков, Мар’ян Крушельницький.

На сьогодні Балаклія політично поляризується. Волонтери возять одяг, продукти і все необхідне до Станиці Луганської, нещодавно організація інвалідів Балаклійщини з ініціятиви її голови Володимира Вечеріна (нині покійного) передала 92-й бригаді всюдихід – «швидку допомогу». У Балаклії багато переселенців із зони АТО. Ними опікується місцева влада, допомагають громадські організації. А от районна рада поки що не виявляє особливої ініціятиви для зміцнення патріотичного духу громадян. А він є, про що свідчить підняття українського прапора над Байрачанською горою волонтерами й патріотами Балаклійщини у час найгострішого протистояння в зоні АТО.

У мене перед цими подіями вийшла історія Балаклії та місцевого військово-ремонтного заводу. Це підприємство свого часу було провідним у системі ще совєтського головного артилерійського управління. Тепер воно ремонтує зброю сил АТО (тепер – ООС).

В. Д. Цей військово-ремонтний завод чи, точніше, його наслідки, коли на балаклійському полігоні почали рватися снаряди, добряче нажахав українців. І ще жахатиме? Це в тебе як в автора прокинувся войовничий мілітаристський дух, чи що, коли ти взявся за таку історію? Адже ж ти ще й колишній совєтський капітан, командир взводу мотострілків? (Щоправда, і я такий).

Л. Т. Ну, надихнув мене на писання генерал В. Стрельченко, окрім того, і тема приваблювала своєю історичністю та й певною складністю викладу, бо ж переді мною стояло завдання створити книжку читабельну, відновивши напівзабуті сторінки історії. Приміром, автор дослідження «Балаклійський полк» В. Маслійчук розповідав, що давніх пам’яток, про які він пише, уже нема, вони зрівняні з землею. Я використовував свідчення краєзнавців. Зокрема, рукописи місцевого розвідника краю Л. Задорожка дали можливість ознайомитися з десятками документальних свідчень – листами солдатів і фронтовими розпорядженнями, написаними на передовій хімічним олівцем на аркушевих клаптиках. Я ще користався даними харківського архіву, центрального архіву радянської армії, свідченнями істориків Філарета й Багалія – треба ж було осмислити події від найдавніших часів. Тож є розділ так про слов’янську й козацьку зброю, як і про московську. Адже зброярі ріжних історичних періодів, такі як С. Мосін, до прикладу, – яскраві прикметні постаті світового зброярства.

“Українська літературна газета”, ч. 25 — 26 (291 — 292), 18.12.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі.

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Валерій Дяченко: мої мандри з Леонідом Томою по життю й літературі

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Суд за позовом Портнова заборонив минулорічні заходи зі вшанування Липи, Самчука та Кубійновича

За позовом Андрія Портнова Окружний адмінсуд Києва заборонив КМДА відзначати річниці днів народжень Юрія Липи, Уласа Самчука, Володимира Кубійовича та низки інших відомих діячів. Про це

Візуально-пластична історія українського театру в книжках

Якщо вас цікавить сценографія чи театральний костюм, ви, звичайно ж, підете дивитися виставу в театр. Або сходите в галерею чи музей на виставку робіт когось з театральних художників. Т

Стала відомою реакція викладачів і студентів університету Драгоманова з приводу дописів…

ЗВЕРНЕННЯ ГОЛОВИ ПЕРВИННОЇ ПРОФСПІЛКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ НПУ ІМЕНІ М. П. ДРАГОМАНОВА

Викладач кафедри культурології та філософської антропології Євгенія Більченко декілька днів тому опублікув

Полювання на нареченого та Зустріч з минулим!

Вітаю, любі читачі! 

Я до вас з чудовими новинами!

По-перше, я та моя люба співавторка Софія Чайка  продовжуємо радувати вас “полюванням на промо-коди”. Ми даруємо вам можливість знайти промик на чудову історію “Наречений

20% знижка на бестселери видавництва Фабула!

“Заборонений: Історія життя і боротьби Василя Стуса” 
У романі надзвичайно насичено змальовано життя поета на його рідній Донеччині, в оточенні друзів, педагогів і літераторів, і в концтаборі — де утримували в’язнів

Перейти до блогу