Валентина Семеняк. Добрий оберемок доброї малої прози

Валентина Семеняк. Добрий оберемок доброї малої прози

Олена Завітайло. Діточки: оповідання / Олена Завітайло. – К.: ФОП Маслаков, 2020. – 175 с.

Ця книжка вже з перших сторінок оживає. Вона… «дихає»! Мені важко добрати слів, аби розтлумачити цей феномен, бо написане – це подих незбагненної вічності. А секрет у її сповідальності. До того ж збірка ще довго потім «тримає» і не відпускає. Починається із щирого одкровення (тої ж таки сповіді) авторки про особисте і найсокровенніше: «Село… Скільки болю, щему й розпачу в одному цьому слові. Скільки про нього написано, говорено, скільки його оспівано й оплакано. Усе своє дитинство я мріяла вирватися звідти». Прочитавши цей рядок, зрозуміла – це ж про мене! Тільки на відміну від авторки, боялася зізнатися в цьому навіть собі… Замість передмови – сповідь душі, але якої?! Щирої і правдивої, тієї, за якою сама вічність. А чому правдивої? Бо у цьому слові світлоносний склад «РА», за яким у наших далеких пращурів стояв бог сонця. Тому правда завжди була пРАвдою. Не хочу вживати слово реалістичність, реалізм, бо від них віє холодом. А від згаданих оповідань Олени Завітайло, навпаки, струменіє не лише голою правдою, а й життєдайним невидимим світлом, яке охороняє ту пРАвду. Від її книжкових героїв стає тепло, іноді щемить у серці, іноді тебе заливають рясні сльози, як от сталось у мене із «Матіоловим сном». І ти відкладаєш книжку на «пізніше», бо накочується така дивна і сильна хвиля катарсису, що годі її зупинити, ти просто сам нею стаєш.

Добрий оберемок доброї малої прози. Втім, відразу
подумки заперечилось: «Великої!». Великої за своєю внутрішньою сутністю. До
слова. Мені аж подих перехопило, коли очима спіткнулась об ось цей рядок: «…
індики в рядочок на даху, колгоспні буряки і лавка під розлогим кленом. Село не
жаліло нас, воно забрало в моїх батьків сили і молодість». Все ніби про моє
рідне обійстя, про моїх батьків. Різниця тільки в географічному розташуванні
(Черкащина – Полтавщина). Ті самі на даху індики в рядочок. Тільки замість
клена – розлогий сторічний дуб, який накриває своїм гіллям мало не півхати. І
лавка під ним…

Авторка не може «ідеалізувати свою землю… за віки блуду, мільйони байстрят,
невдячних зрадників-синів. За ту зґвалтовану мову, за синтетичні вишиванки…
Певно, саме тому так боляче пишеться про гірке, страшне й рідне по крові».
Попри те кожний образ «вимальований» із прискіпливою ретельністю. Бо всі її
персонажі водночас і земні, і піднесені – навіть у своїй трагічності. І це те,
що найбільше вдається письменниці – вкладати у кілька речень увесь «космос»
душі головного героя. Як от її Нінка у «Солом’яній вдові»: «Нінка ніколи не
була аж надто доброю господинею, одначе, як схоче, то й на гору знесе, а як ні,
то й згори не скотить»; «В Юркової баби всі зморшки були лихими, у неї не було
цукерок у фартуху. І не було болячок. Здорова як віл, увесь час жалілася на
вік, життя, свою долю, сусідів, рідню, погоду й неодмінно на слабке здоров’я»
(«Бабині пряники»); «Цілісінький день сидить Гелена на поверсі, коло шибки –
наче хто вікно в домовині їй видлубав» («Додому»); «Кремезний старий у
Митькових очах був схожий на той скелястий берег, який ніхто і ніщо ніколи не
зрушить. Високий і міцний, наче вилитий із бронзи велетень» («Матіоловий сон») та
інші.

Тема самотності (смерті) в окремих оповіданнях подекуди виокремлюється, але
загалом торкається «невидимим крилом» усіх текстів. Однак книжка залишається цілісною, бо у ній
на першому плані – любов до життя, занурення у життєдайне джерело дитинства
через пам´ять. Це ті священні іпостасі, на яких і тримається білий світ. А ще
авторка володіє дивовижно-незбагненним вмінням «розширювати обрії» будь-якого
образу чи «картинки» кількома реченнями. Для прикладу, як незвично і
несподівано «подається» у неї весна: «Скочила в сорочці на підвіконня, вперлася
долонями в шибки – розчинилося, наче хату роздягло! Та плигиць у чорну квашу
босими ногами – межи пальці вилізло. Березень аж гикнув. Стоїть Дарка в мокрій
клумбі та все тої ж: «А весна – красна / Та вода рясна!».

Можна написати слово «ранок», а можна… : «Ще й обідішні півні глотки не
рвали, а сонце вже проїдало кашкета». Можна написати просто – боявся підвести
очі, але ж…: «Але тепер не зводив очей, мов там знизу, в його під лаптями,
держава творилася, і він уважно на то дивився».

Про сльози: «В тій подушці, що давно була вже висохла, знову мокло пір’я,
знову ворушилися бабині прицвілі спогади та здогади».

Про любов і відкрите серце: «Крізь теплу вечірню шибку до діда нарешті
повзла любов. Ні, не та, від якої горіло колись у грудях і терпло в ногах.
Тиха, сумна, спокійна». І таких див на сторінках оповідань, мов тої роси на
світанку.

Окремі описи, особливо, що стосується дитинства, хочеться перечитувати і
спрагло всотувати: «Тут свобода дихала на повні груди, котилася торбою з
високого горба і лунко гепала в синю воду, а потім, обтрусившись, заходилася
реготом – аж хапалася за живіт руками» («Матіоловий сон»). «Давно-давно
вискочило за поріг і побігло з цього дому дитинство, наче й не було його тут,
не кувікало, не агукало, босими ноженятами спориш не толочило» («Діточки»).
Недарма згадані твори удостоєні літературних премій: спеціальний приз на
Всеукраїнському фестивалі теле- та радіопрограм «Калинові острови» за
літературну майстерність і Всеукраїнського літературного конкурсу малої прози
імені Івана Чендея.

Нещасливе і трагічне кохання, відтак – долі в інших оповіданнях:
«Удосвітня», «Трави заморські», «Мамці на плаття». Їхній драматизм болісно «жалить»
в саме серце…

У «Дідовій Соловейчисі» образ Маньки настільки правдиво виписаний, що
буквально на енергетичному рівні викликає відразу, адже на кожному кроці жінка
посилає чоловікові прокльони ні за що ні про що. Через що той і йде швидко зі
світу.

З цією ж темою зустрічаємось у «Бабиних пряниках».Коли читала це оповідання, то на згадку прийшла інша, але не баба, а прабаба Марусина із «Зачарованої Десни» Олександра Довженка. У порівнянні з бабою Тетяною, деснянська прабаба «відпочиває»… Образ баби подається крізь сприйняття світу малим Юрком. Те, що проживає (переживає) його ніжна і світла душа, нікого не залишить байдужим. Дитина прагнула (що і природно) любові з боку дорослого світу. Бодай від матері: як він мріяв, щоб та не йшла на роботу, а завжди була вдома! Тому й не дивно, що він при першій-ліпшій нагоді втікав від «чорної прірви (про бабу), якою вона йому була в цій хаті, в цім дворі, у всесвіті». Втікав… на цвинтар.

У це важко повірити, але дитина саме ТАМ знаходила те, чого прагнула її
душа. А прагнула вона всім своїм єством ТИШІ, якої ніколи не було у їхньому
дворі та в хаті, бо «з баби лилося й лізло, аж доки всі не розлазилися спати».
Вона часто впадала в істерики і поривалась накласти на себе руки. Тож не дивно,
що малий Юрко заздрив своєму другові Сергійку, у якого була старенька і тиха
бабуня. «Заздрив його свободі, його безтурботному простору, а найбільше тій
тиші, отому спокою й благословенному мирові, що світлом лягали на землю з
вікна, в якім, ніби образ самої Мадонни, сиділа чужа йому бабуня. Її чомусь
хотілося обійняти, замотати в ковдру, подати води. Хотілося плакати, вимолюючи
в Бога їй віку. Сергієву бабу хотілося любити». Малий шукав любові… у мертвих.
«Найбільше любив він Трохимову могилу чи радше оте місце». Він не знав того
чоловіка, але завжди з ним вітався…

Окремо про сільську хату у творах Олени Завітайло. Відчувається  особливе ставлення до неї. Вона в неї «зітхає і здригається, спати бабі не дає», «Низенька, горбата, з усіх боків порепана… Поміж рівними й високими будинками хаті й самій було ніяково, наче бабі старій із молодими за столом». В іншому місці («Віра») вона в неї була «… розхристана, наче хвора баба перед фельдшером, яка вже наперед знала свій діагноз краще за лікаря». «Рівно укрита снопами хата стояла межи розлогих груш, ніби дівка на виданні» («Без кінця й краю»). А ще сторінки щедро пересипані прислів’ями, фразеологізмами, метафорами, порівняннями, гіперболами… Вони майстерно «снуються» з під її пера (чи то клавіатури) сонячними променистими словами, як у доброї ткалі волокна пряжі для майбутнього добротного полотна. Тих, справжніх, хто пише сьогодні про українське село, у кого слово, (перефразовуючи Лесю Українку) як криця, насправді можна порахувати на пальцях.

Для мене взірці такої прози – Валентина Мастєрова (Чернігів) і Наталка Фурса (Полтава). Віднині цей рядочок поповнився ще одним іменем і прізвищем – полтавкою Оленою Завітайло. І хоча вона давно не живе в селі, але у неї «до нього серце приросло» (за Марією Гуменюк).

До слова. Олена Завітайло ще й до того ж талановита художниця. Кожне оповідання підсилюють її авторські ілюстрації в стилі «нуар небилиці». Виявляється, є такий! І це ще більше додає текстам загадкової таємничості… Бо від того вони тільки виграють: стають світлішими, виразнішими, окриленішими і такими, що глибоко западають у душу, відтак стають для читача «духовною поживою». Це саме те, що сьогодні вкрай потребує сучасна людина. А після прочитання її скромного і майже непомітного в кутику обкладинки рядочка: «З любов’ю від автора!», мені стало на душі, як «намазано медом». Так завжди казав дід Андрій, згодом – дід Митько з «Матіолового сну». З дозволу авторки, тепер так казатиму і я…

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Валентина Семеняк. Добрий оберемок доброї малої прози

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Добрі поради від Всесвіту.

Добрий вечір, мої любі!

 Слава Україні дорогі читачі й колеги

Вітаю усіх, Сьогодні я виклала ще один розділ книги

Покликання або Добрі Поради від Всесвіту 

 і на який ви чекали. Трішки смакоти у блозі для тих

86% діячів культури очікують збільшення популярності української культури у світі

72% українських культурних діячів передбачають збільшення патріотичного ухилу в культурі всередині країни внаслідок повномасштабної російсько-української війни. Про це свідчать результа

«Гра на вибування»: презентація книги відомого письменника у Чернівцях зібрала повну…

У Чернівцях 12 травня відбулася презентація книги «Гра на вибування» відомого публіциста, перекладача, письменника та критика Олександра Бойченка.

Захід зібрав повну залу Літературного целанівського

Моє Ца прогресивні домогосподарки

Пишуть багато про цільову аудиторію. Мені хочеться бачити такою прогресивних домогосподарок. Не тих, що посудомийки, а ті що люблять свого чоловіка усією душею. Знають, як йому важко приходиться на роботі й у захисті батьківщини.

Остання знижка на передплату Грішна

Любі мої, історія Вара і Єви в книжці “Грішна” доходить до свого завершення. Через днів п’ять буде фінал, тому продаж на деякий час (редегування) зупиниться. 

Не пропустить можливість купити зараз по заниженній

Перейти до блогу

Нові автори

Ірина Мостепан (Мельник)

Ірина Сергіївна Мостепан (дівоче прізвище – Мельник) народилася 12 жовтня 1987 року на Рівненщині у селі Олександрія. Член Національної спілки письменників України. Учасниця народного літературного об’єднання «Поетарх» Рівненського палацу дітей та молоді. Акторка Рівненського молодіжного народного театру ім. Атталії Гаврюшенко. Із 2019 року живе у місті Ірпінь. Працює вчителем в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університету […]

Діана Анджейчик Кількість робіт: 6 Денис Нарбут

Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл. Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України. Протягом тривалого часу писав мало. З середини 2020 року повернувся до активного написання віршів та публікацій. […]

Ірина Каспрук

Я – Ірина Каспрук. Поетеса, авторка поетичної збірки “Вплітаючи квіти у своє волосся”. Друзі часто називають мене Сонячна, тому більше моєї поезії ви знайдете у соцмережах за #sonyachna. Детальніше ознайомитись з моєю творчістю можна ось тут : https://www.facebook.com/irkaspruk/

Камелія Кількість робіт: 8 Перейти до "Нові автори"