Меню

Божевільні вчинки персонажів. Флешмобчик)))

Букнет Божевільні вчинки персонажів. Флешмобчик)))

Божевільні вчинки персонажів. Флешмобчик)))

 

 

Знову на просторах Букнет з’явився ще один дуже оригінальний флешмоб “Божевільні вчинки персонажів” все завдяки Анні-Марії Еріш.

Передала естафету Вікуся Скаттер. За що їй теж дуже дякую❤️

Отже, трішечки (ну а може і не трішечки) шаленою впевнено можна назвати Енні Брейк із мого “Болю”, проте гідних, так би мовити достойних “лаж” вона не робила, на мою думку. Але якщо внизу ви побачите якийсь момент про Енні, то я передумала. Так, як завжди.)

 

Почну з історії  “О мій Дан, мій ангел”. Вчинок Даніеля точно можна назвати божевільним і необдуманим, але ним керувало кохання і шалене бажання… 

 

Ооо, і скажу кому передаю естафетну паличку. Це:  Ретта Кім, Кушнір Олександра. 

 

Розділ 7  

***

– Кажи… – непомітно кивнув мені Маркус.

– Мені потрібно стати людиною, Марку. Дуже потрібно. – мій голос автоматично і без мого відому ввімкнув режим «жалібний».

Марк теж змінив вираз обличчя на серйозний і задумливий. Я знаю – якщо він погодиться, я наражу його на небезпеку і тоді Великі не змилуються над нами обома, а Марку навіть більше дістанеться…

Він підняв опущений погляд і спрямував його мені прямо у вічі. Я знав, що це значить – саме зараз він зчитує мене.

– Любиш її… Любиш більше свого існування. Не знаю, Дан, який кінець буде у цієї історії. Він залежить тільки від тебе. – виніс «вирок» старий друг, – Ходімо.

Витримавши його зчитку, я попрямував за Маркусом по коридору першого поверху. Звичайний готель, звичайний готель… Наче особливого, оті тільки прості смертні, як у мене вдома кажуть на людей, не бачать того екстраординарного і химерного, а саме таємничих дверей в одній із стін коридорів.

– А ту нічого не змінилося… – став озиратися я, пригадуючи коли я тут востаннє був.

– Так, відтоді тут все так само… – із теплотою в очах підтвердив минулий Марк.

– А Головний? – швидко, непомітно, запитав я.

Маркус лише захитав головою… На позитивну відповідь я й не очікував.

Друг підняв руку і вставив кінцівку прямісінько в отвір спеціально призначений для неї. Вже за секунду й без того невидимі двері розчинилися, випромінивши не дуже яскраве світло, а ми увійшли туди.

Це було незвичне місце, саме у цій таємній частині не був, але чув про неї багато.

Велика кімната була темною, ні вікон, ні дверей, навіть тої через яку ми зайшли, проте зір Охоронців значно кращий ніж у людей, тому ми можемо бачити навіть крізь непроглядну пітьму. З кутка приміщення до нас йшла сама Каліста. Варто їй було клацнути пальцями, як навколо нас увімкнулося світло. Дивно, як древня магія може керувати сучасною технікою…

– А я вже думала, що Великі завітали. – склала руки на грудях відьма, кинула на підлогу великий свічником.

– Ні, можеш не хвилюватися. – поспішив заспокоїти її Маркус, а я тим часом безперервно оглядався, бо все-таки відчув відьомський дух. Шкода, що Небесні (наші воїни) не знищили їх декілька тисячоліть тому. А тепер морочися з деякими, по світу бігай їх шукай, бо ж дехто не дотримується законів, встановлених Великими.

– Ага… Зі свічником на Великих. Дуже мудро. – дорікнув я їй, посміхнувшись.

Відьма зиркнула на мене, а затим розпливлася у посмішці.

– Даніелю, хлопчику мій! Як я давно тебе не бачила… – заголосила Каліста і відразу ж заходилася крокувати до мене, ув’язнивши у свої міцні обійми так, що я ледь не задихнувся у них.

– Годі, годі, Каллі, задушиш. – я всяко намагався звільнитися, але хватка відьми була сильною.

– Та ну, Дан, припини скиглити! – відповіла відьма, а я вже приречено змирився із ситуацією, тому пручатися більше не став.     

Через декілька хвилин цієї пастки «обійми» Каліста нарешті мене відпустила.

– Ну як ти? Розповідай усе… Так давно уже не бачилися. Скільки ж це…? – відьма прийнялася згадувати.

– Років десять. – відповідь їй і опустив погляд згадуючи не найприємнішу й останню нашу зустріч, – Але за нашим мірками це не так уже й багато.

– Я вже до людських звикла. – відмахнулася вона, – Не будемо згадувати того, що було. Це вже минуле.

Я лишень промовчав. Та подія, наша остання зустріч із, тоді, Марком і Калістою, закарбувалася у пам’яті усіх небесних жителів як «повстання нескорених». Погані були часи, але зараз все наче стишилося, от тільки не у серцях Охоронців та ангелів інших рангів.

– Мені потрібна ваша допомога. – відразу перейшов до справи я.

– Бачу, бачу це. Заради неї на все ти готовий.

Всі про все знають… Я до цього не звик навіть за всі роки власного існування.

– Я маю стати людиною…

Відьма пильно вдивлялася мені у вічі, знову таки щось там вишукуючи.

– Такого сильного кохання я ще не бачила, а досвід у мене, ти знаєш який великий, – Це буде неприємний процес, адже ритуал не з легких.

– Я на все готовий…

Я справді був на все готовим, я це повторював собі тисячі разів і сам у це повірив. Каліста не збрехала – ритуал дійсно був не з приємних і легких. Але мені було начхати! Перед очима, у яких усе розпливалося, стояла лише посмішка Айріс і все, але знищило це прекрасне марево ще одна порція болю, знову шепотіння Каллі, а далі порожнеча…

 

 ***

Що думаєте про вчинок Дана? Якщо чесно, я, як така собі “матуся” ним пишаюся… Так, це правда)

Я все-таки вирішила – нагадаю вам початок розправи в Айронхайтсі (Ти – мій біль)

 

***

Замість страху і хвилювання у мене потроху наростала лють… Вони посміли забрати у мене моє і за це поплатяться. Я покажу їм хто така Нескорима.

Їхати додому зараз немає сенсу – втрачу дорогоцінний час і розхвилюю брата, який може не зачинити мене у кімнаті та нікуди не випустити…та мене б це не зупинило.

Я виїхала на головну трасу і стала дотримуватися однієї лінії із машинами, які рухалися наче черепахи, але це почало мене дратувати, мені потрібно було швидше дістатися до Айронхайтсу – закинутої місцини на краю міста. Колись, там почала будівництво молода компанія, але їхній директор взяв хабаря і цим порушив усю «систему»…

Коротше, усю фірму «накрили» у тому числі й боса, а залишки будівництва там і досі стоять. Те місце стали називати  – Айронхайтс, на честь тої горе-компанії.

 Додавши швидкості, почала один за одною оминати машини, вони почали сигналити мені, але я не зважала.

Дорога до Айронхайтсу не зайняла багато часу, адже цей район починався там, де закінчувалася траса. Я приглушила мотор, зупинившись приблизно метрів п’ятсот від місця, де по ідеї тримають копів, щоб вони не чули реву мотоциклу, так буде краще. Злізла з байка і почала думати… так думати, що мені не властиво. Зброї в мене немає… Чи є?

Я почала копатись у таємному відділені байку, в надії, що знайду хоча б ніж… але марно, там була лише маска Нескореної. Я запхала її до кишені – раптом згодиться.  

Добре… Підемо просто так. Як люблю казати – кулаки завжди при мені. Поставивши байк на сигналізацію, я покрокувала по закинутій вулиці. Тут і так було моторошно: збоку подував вітер і тягнув за собою сміття, яке валялося тут повсюди, єдина вивіска зі скрипом хиталася і змушувала полоскотати нерви.

Я стиснула руки у кулаки й пришвидшила крок. З’явилося дивне відчуття…. Невже вони стежать за мною?

Тихо. Головне – зберігати спокій і утамовувати у собі лють Нескореної. Отже, що ми маємо – група «Невловимих» десь чоловік вісім, плюс ватажок – Кетрін. І як їй вдалося зібрати їх всіх? Може їх щось об’єднує?… Точно… В голову стрельнула одна ідея.

Вона збирала тих, хто теж ненавидів поліцію… Злочинці… В яких точно може бути вогнепальна зброя.

От халепа!… Тоді мені буде погано. Так! Я не зрозуміла? Нескорена сумнівається у собі? Чудово…

 Попереду виникнула закинула будівля, стіни яких були наполовину повалені, це і є головна будівля, це там тримають копів.

Я почала озиратися бо сторонам у пошуках чогось, що можна було використати як зброю. Але невдача.

Ні тобі не палки, ні труби… Що ж мені так “щастить”? Я ризикую опинитися на одній «лаві» із викраденими… Я просто без нічого іду у лігво монстра.

Потроху я наближалася до головної будівлі, стишивши крок і уважно прислухаючись. Спочатку нічого, могильна тиша. Яку порушував хіба, що вітер і шарудіння сміття, що котилося за ним, але потім…

Почулися звуки, дивні звуки… Не крик, а стогони… Очі напружено бігали туди сюди, а я все вслухалася.

І я зрозуміла – над ними знущаються!

На очі навернулися сльози, ноги затремтіли як і руки, серце у страху скажено билося і хотіло кинутися на допомогу, а розум кричав: «це пастка…».

Я не знала, що робити, емоції потроху досягали піку і здавалося, що я зараз вибухну. Все ж… Розум не приборкав закохане серце і я кинулася, з усіх ніг, до нього, до них.

Бігла над швидко…  Перед очима стояли лише копи…і Роб.

Ось вхід до будівлі, якісь трухляві двері, які я з легкістю можу вибити. Я наближалася до цілі, ось вона була зовсім близько, звуки катувань гучнішали, а моє серце вискакувало із грудей. Я повернулася плечем…

Один, два, ТРИ… Сильний удар – двері вже лежали на землі, з грюкотом впавши.

Я утамовувала важке дихання, а потім підняла погляд…

 

***

Ось якось так… Хорошого усім вечора!))??

 

 

Оригінал статті на booknet.com: Божевільні вчинки персонажів. Флешмобчик)))

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення