«Антеро»: Черевички для східноєвропейської Попелюшки

«Антеро»: Черевички для східноєвропейської Попелюшки

Таня Калитенко. Антеро.  — Київ: Темпора, 2020

Вона могла бути черговою дівчинкою з третього світу, що поїхала підкорювати Цивілізацію. Натомість вона ходить по Гельсінкі в леопардовому пальті, наче вкрита в шкіру звірів архаїчна жінка. Вона постійно думає про їжу, поглинаючи її великими шматками – жадібно і по-варварськи. Її руки перемазані кров’ю, шмарклями й солодким сиропом. Її ноги мішають багнюку. Вона чекає, що ось-ось на її різкий запах постколоніальних комплексів збіжаться хижаки. І вона готова відбиватись від них. До смерті.

Таким диким, замішаним на страхах, музиці, крові, бруді й тягарі національних комплексів є «Антеро», дебютний роман літературознавиці й літкритикині Тані Калитенко. Це психологічний трилер, який місцями заграє із жанром родинної саги. Це похмура казка і повільне розколупування гнилої ранки національних кошмарів.

 

Олена – дослідниця з України, яка приїжджає в спокійне сучасне Гельсінкі займатися вивченням конструкту пам’яті. Але замість затишного читання чи авантюрних пригод за стелажами вавилонської бібліотеки на дівчину чекають дослідження небезпечних куточків власної свідомості. Перед героїнею буквально розверзається безодня. Тіні мумі-тролів подовжуються, викривлюються, оголюючи їхні страхітливі зубки. У барах матеріалізуються небезпечні російські бандюки. Фінська перетворюється на страшну тролячу мову проклять. Коротше, затишне європейське місто зникає, а натомість постає його страшна карикатура в кривому дзеркалі. Гельсінкі повільно заповнюють скривджені й знедолені мешканці міських низів, які пролазять сюди з усіх тріщин Європи.

Черевички для новочасної Попелюшки

Існує ціла низка постколоніальних романів, в яких представники другого чи третього світу (індієць, українець, пакистанець, …) приїжджає до цивілізації й прагне утвердитись там. Перехитрувати місцевих, досягти успіху в цій Атлантиді, впіймати промінчики її благодаті чи просто втекти від всіх кошмарів власної батьківщини. 

 

Що цікаво, такий тип творів – не новинка. Античні романи й історіографія полюбляли вставити в текст кілька прекрасних персонажів і персонажок, що, переживши безліч пригод, наприкінці виявлялися таємними чи позашлюбними дітьми аристократії (за античними уявленнями рівень благородності в крові пропорційний рівню продукування мудрих думок). Або згадаймо роман-виховання і всі приклади втілення американської мрії. Був ніким – став великим Гетсбі! А якщо вам не до душі всілякі дікенсівські обідранці, – Попелюшка! Ви ж розумієте, що сучасна Попелюшка більше не може бути білою привабливою юнкою?

Тут доречно згадати обурення аудиторії, коли на роль Герміони в театральній виставі «Гаррі Поттер і прокляте дитя» було утверджено не білу акторку. Образ Герміони дуже промовистий в контексті цієї розмови. Дівчинка з непривілейованої родини (родини маґлів!) мусить знати все набагато краще за чистокровних чарівників. Колір шкіри й походження додають відтінків до розуміння образу новочасної Попелюшки.

 

Оскільки героїня «Антеро» є представницею другого світу в Європі (науковиця на стипендії!), то її теж зачіпає ця жанрова парадигма. Олена є варваркою, яка приїжджає в новий прекрасний світ (що характерно, приїжджає поромом, цей коротенький водний шлях єднає її з досвідом мігрантів до Америки). Проте далі відбувається щось незвичне. Замість вгризатися в граніт науки, забалакувати наукового керівника до смерті, зваблювати чоловіків, які так і надаються до зваблення, і бути європейськішою за європейців, Олена проводить між ними й собою межу (таку собі персональну лінію Маннергейма).

 

Олена не говорить досконалою англійською й не схоплює фінську на льоту. Вона не створює шедевральні есеї, не стає першою українкою на кафедрі Гельсінського університету. Вона не Попелюшка на цьому балі життя, хоча інколи Олена з жахом пригадує, що кожен зустрічний подумки приміряє на неї ті трикляті черевички цивілізованості.

 

Вона маскується – сидить зі стрункою спинкою в концерт-холі, відвідує музеї й намагається бути чемною. І водночас гнобить себе за те, що ніяк не влазить у вузесенькі черевички цивілізованості. Вона, як сестри Попелюшки в не редагованому варіанті казки, шматує свої неправильні ноги. Відрізає від себе цілі шматки власної ідентичності, щоб тільки втиснутися в це фантомне взуття. Відрізає з м’ясом.

 

Що не кажи, а навіть верблюдові пройти крізь вушко голки було простіше.

Кумедна мавпочка

Отже, Олена не постколоніальна Попелюшка, і цій героїні досить складно дати чітку характеристику. Вона виступає нараторкою в романі, і водночас ховає від читачів своє «Я» якомога глибше. Проте майже одразу впадає в око, що героїня почувається незручно у своєму тілі. Вона звідусюди чує, що вона гидке каченя. Недостатньо цивілізована, соціалізована, начитана, недостатньо вишукана. А кому потрібна варварка, яка не влазить у фантомні кришталеві черевички?

 

Олена погоджується там, де хоче заперечити. Вона повсякчас виправдовується. Часто вона говорить вголос одне, а тим часом її внутрішній монолог розгортається абсолютно в іншому напрямку й в іншій стилістиці – реверанс «Американському психопату», чия незрима присутність відчувається в романі.

Таня Калитенко

 

Героїня розпадається на декілька ідентичностей, якими жонглює на догоду тим, хто до неї звертається. Вона змінює своє ім’я то на українську, то на фінську, то на англійську манеру (Олена, Леена, Гелен). Вона пропонує себе такою, якою її хочуть бачити. Викладач говорить, що вівсяне молоко корисніше? Окей, хто вона така, щоб сумніватися. Тепер дівчина наодинці з собою добровільно замовляє каву на вівсяному молоці, бурмочучи під ніс: «Гидота рідкісна»!

 

Разом із тим у романі помітно, що інші персонажі тексту не дають Олені бути собою. Вони нагадують сценаристів закордонних серіалів, в яких українці неодмінно є бандюками, а українки – сексапільними доступними молодицями. Це вони диктують їй правила розмови. Це вони в дечому поводяться з нею як з екзотичною мавпочкою (а скажи, дівчинко, яких фінських авторів ти знаєш? Назвала? Як це мило, воно вміє читати!). Зрештою, сама схема українки (індійки, сирійки, пакистанки, …) яка підкорює Європу чи Америку – це колоніальна стежка. Хіба не кожна українка з пелюшок мріє підкорити райський Захід, асимілювати, стати окрасою в короні його інтелектуальних діамантів?

 

Втім, вся чемність Олени виявляється позою маніяка з «Американського психопата». На милого хлопця Отто, який намагається стати її нордичним принцом, Олена кидається винятково з гострими й смертоносними предметами.

 

Темна сторона її натури затьмарює жагу вписати в цей культурний простір. Так і хочеться спитати: Патріку Бейтман, це ти?

Похований велетень 

У багатьох міфологіях є історія про походження світу із тіла прадавнього велета. Він помер, а в згинах його суглобів проросли дерева, в улоговинах його тіла утворились печери. У карело-фінському епосі «Калевала», до якого повсякчас звертається авторка, таким велетом є Антеро Віпунен.

 

Велетень помер, проте його дух проривається крізь Олену. Вона досить стрімко скидає свою шкіру наукової Попелюшки, з-під якої на сонечко виповзає чи то первісна жінка, чи то нажахана внутрішня ящірка. Замість історії завоювань і успіху чергової східноєвропейської мудрагельки на Заході, «Антеро» привідкриває нам ландшафт улоговин похованих велетнів.

Олена показує нам інший світ. Не чемний і цивілізований, а обідраний, дикий і нарваний. Вона не зближається зі своїм науковим керівником і дівчатами з різних університетських програм, які чемно до неї заговорюють. Вона не зближається з Отто, симпатичним місцевим хлопцем, який, як якийсь інкуб, переслідує її. У цьому романі героїня зближається лише із сирійською родиною, яку випадково захостила у своїй квартирі. І будь-якому життю чи близькій взаємодії з чоловіками віддає перевагу купленому на барахолці манекену. А коли якийсь чоловік робить спробу до неї наблизитись, вона накидається на нього з тваринною люттю – мовляв, відвали, навіть не смій дихати в моєму напрямку.

 

Олена стає нашою провідницею у примарний світ – таке собі дно, як з книжок Достоєвського. Зрештою, від Гельсінкі до Петербурга рукою подати. Чи не звідти вилазять всі ці нічні приблуди?

В очікуванні варварів

Що цікаво, побутові ритуали в «Антеро» залишаються по-хюґному теплими, хоча й первісними. У цій книзі повно їжі (Гаргантюа з Пантагрюелем смачно облизуються). Олена рефлексує, що вона не надто симпатично їсть – недостатньо цивілізовано. Пригадує епізод з дитинства, в якому прагнула бути вихованою дівчинкою і все їсти столовим начинням, за що її присоромили. Натомість вона вгризається в їжу, розливає її на себе, думає про неї понад усе, рухається на її теплий запах. Та й діалоги цього роману відбуваються під обов’язковий супровід їжі. Героїні необхідно переломити хлібину, щоб піти на контакт. Здається, таким виявам побутової магії вона довіряє значно більше за цивілізовані розмови.

 

Затишна культура спільного споживання їжі навіює думки про архаїчні ритуали перед багаттям. Здається, культурний обмін в цій книзі починається не в цивілізованому офіційному просторі, а в затишному родинному колі спільної кухні гуртожитку. Культура – це не класична музика і тактовні розмови з незнайомцями, яких Олена сприймає як ворогів. Культура – це те, що ти приносиш із собою в рюкзаку, на своєму возі, у валізі. І українська культура (з її українськими епічними жестами, як от спалення княгинею Ольгою Іскоростеня) – це те, що Олена тихенько дістає зі своєї торби і розкладає на скелястих ландшафтах Гельсінкі. Любовно, дбайливо, як деякі українські пасажири потягів дістають зі своїх торбин курку й варені яйця.

 

З часом крізь героїню проростають українські слова, меми, фрази, навіть простір. Посеред Гельсінкі вона бачить щось дуже схоже на харківський Держпром. Крізь усі будівлі й форми Гельсінкі її очі починають бачити звичні їй українські будинки. Її очі шукають кирилицю, її вуха вхоплюють звичні звуки. В якісь моменти в неї починаються просто таки шаманічні екстази – українські асоціації потоками линуть крізь неї. 

 

Протягом всього тексту відбувається те, що замість підкорювати чи скорятися, замість розповідати історію про Гельсінкі, Олена шукає, як розмістити на цій території СВОЮ історію. Це нагадує пошуки специфічно жіночої мови (мовляв, якою була б мова, якби історію культури формували жінки, а не чоловіки?). Олена асимілює місто під себе. Розкладає в ньому, як у новій квартирі, свої дрібнички, свої міфи й ритуали. Зрештою, десь тут у Гельсінкі блукає дух її прадіда – тож вона протоптує собі шлях його примарними слідами. 

 

Оригінал статті на Suspilne: «Антеро»: Черевички для східноєвропейської Попелюшки

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

Замальовка з життя

***

Відколи не стало бабусі, наш дід, поважний пенсіонер з усіх боків, почав навідувати нас щонеділі в обідню пору. Його друга дружина, чи краще сказати громадянська дружина, після того, як ввели субсидію, варила неправильний

❤️❤️❤️ “Добровільно залежна” оновлення ❤️❤️❤️

Привіт, любі читачі.

Трішки розвантаживши графік, я зрозуміла, що зможу і далі продовжувати в тому ж режимі, тож оновлення роману “Добровільно залежна” будуть щодня крім вихідних!

Гарного вечора ❤️

Улюблений жанр.

Привіт усім. Мені найбільше подобається два жанри: детективи і любовні романи. А які вам?

Новини для вас і промокоди.

Дорогі читачі,

Доброго вам недільного вечора. Дякую, що ви зі мною. Дуже ціную кожного з вас. Сьогодні маю хорошу новину.

Хочу подарувати 2  промокоди на безкоштовне читання дуже ніжної історії кохання «Вогник для

У Вас таке було?

Не рідко в мій мозок, як сніг на голову, валиться ідея книги. Я намагаюсь їх куди-небудь записати, про всяк випадок. Кожен раз: записала – забула, продовжую працювати над письмом вже викладаного роману. 

Вже більше трьох

Перейти до блогу