Андрій Содомора. «Думи мої, думи мої…» (II)

Андрій Содомора. «Думи мої, думи мої…» (II)

Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»

I.

II.

Папір… перо (тоді ще летюче)… З-під нього, темним по білому, – похилі літери… Засніжений Петербург – і далека Україна… Заметені снігом скіфські степи – і сонячний Рим… Два такі далекі в часі і просторі, й такі близькі чутливістю й долею, великі поети… Шевченко – в задумі… Білий папір стає засніженим полем, літери – постатями, що, нагнувшись, ступають проти вітру…

А задума – це зупинка: «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами! / Нащо стали на папері / Сумними рядами?..» Вітер – на те й вітер, щоб розвіювати («Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі…»), чи то в морі, чи в полі, людське горе, важкі думи, що лягають на душу: «Чом вас вітер не розвіяв / В степу, як пилину? / Чом вас лихо не приспало, / Як свою дитину?..»

І вже ті думи – діти, вже вони «квіти» (загадка рими: «верба – журба», «тополя – серед поля», «діти – квіти… де вас діти?»). Вже й лихо – не просто абстрактне лихо (біда), а таке справжнє персоніфіковане Лихо, як про нього В. Войтович в «Українській міфології»: «У збірці П. Чубинського розповідається про однооку бабу-людоїдку з Київського Полісся, до якої заблукав коваль. Він їй «вибрав» єдине око, а потім утік, змішавшись у виверненому кожусі з баранами…» Хто б тут у «бабі-людоїдці» не впізнав одноокого велетня Поліфема, а в ковалі – хитрого Одіссея?..

Але дітям, раз уже батько і «виростав», і «доглядав» їх, не варто залишатись на чужині: «В Україну ідіть, діти, / В нашу Україну, / Попідтинню, сиротами, / А я – тут загину»… Читаємо, а через тисячоліття, при Кобзаревому голосі, вчувається в елегійних дистихах голос вигнанця Овідія, батька тих його книжечок: «Підеш, без мене, однак, моя книжечко, в Рим (я – не заздрю!) / Хто ж тебе виплекав, той – мусить лишитися тут»… «Довга дорога… Рушай! Мені ж тут, на краю світу, / Жити… Від краю мого – як же далеко цей край!»…

Втім, своє життя на чужині Овідій прирівнює до смерті, «першої» своєї смерті, тож у Рим посилає своїх «осиротілих» дітей (Рим для Овідія – теж «ненька»: Roma – жіночого роду). Не вірить, однак, що вона з відкритими обіймами у високих світлицях прийматиме Овідієвих діток – синів («книжка», латиною, чоловічого роду).

Тож поручає їх у руки «простого люду» (plebeiae manus). Так і Шевченко бачить свої пісні, свої думи у великій сім’ї тих пісень і дум, у які заслуховувався хлоп’ям серед розкішної української природи, де городи, тини, сади, з яких «хатки біленькі виглядають, / Мов діти в білих сорочках…»: «Привітай же, моя ненько, / Моя Україно, / Моїх діток нерозумних, / Як свою дитину»…

«Нерозумних» – бо й у них, у ранніх «Думах», є таке, через що їхній автор звідає стільки життєвої гіркоти (чого вартий вилучений царською цензурою моторошний образ «чорного орла», що «сторожем літає над могилою»?)… І таки звідав, і то більше, ніж Овідій, який до вигнання прожив щасливе п’ятдесятиліття в Римі. Шевченко ж не нарікав, як Овідій, на свої «легковажні творіння» і не каявся («Караюсь, мучуся… але не каюсь!..»).

Але часи Шевченка – то не часи Овідія: Август – не лише імператор, а земний бог, якому складали жертви нарівні з верховним Олімпійцем. А Овідій, громадянин, civis Romanus – часточка Цілого, великого суспільного організму, без якого ця відчужена часточка не мислила свого життя (саме тому – ця «перша» смерть, про яку поет-вигнанець). А ще ж: постійна загроза життю, незрозуміла мова у «варварськім» краю, де опинився розніжений вигодами міського життя, позбавлений інтелектуального середовища поет – «найдосконаліше творіння Всемогутнього Творця вселенної»…

Невірний друг, за Овідієм, – як тінь: світить сонце – він поряд, захмариться – його немає. Тінь автора «Метаморфоз», золотої легенди античності, світла тінь, ніколи не покидала нашого Кобзаря. Ні тоді, коли хилився над папером, – над «Думами», «Тополею» (українська метаморфоза) чи «Причинною», де окремі пасажі так нагадують улюблені Овідієві «контроверсії» (імітації судових процесів у риторичних школах): «Чи винна ж голубка… / Чи винен той голуб…»? Ані тоді, коли марив поїздкою до Рима, куди так і не повернувся вигнанець Овідій – помер, як і Шевченко, на чужині…

                  *

Але асоціації (повернімось до того, з чого почали) – річ уперта: щойно «Думи мо́ї…» – бачу знову ж таки задуманого, в кожусі й шапці (сніги ж, коли писав цю поезію), втомленого життям Кобзаря… А долучаються – й нові асоціації. Серед них, з-поза ледь не трьох тисячоліть, – Гесіод («Роботи і дні). Перший, засвідчений в літературі, погляд на вервечку постатей, що бредуть снігами проти вітру, нахилившись майже до землі, – темні по білому: «Люди ж тоді – до триногих істот якихось подібні: / Мовби хто спину переламав, голова – до землі аж, / Так і бредуть хильцем, щоби сніг не ліпив їм у вічі»…

А ще – Франко (на портреті, коло «зимового» Шевченка, – він у вишиванці): «Думи, діти мої, / Думи, любі мої! / З усміхнýтим лицем / В тій понурій тюрмі!» Інший ритм (годі й вловити його після Шевченкових «Дум»). На відміну від протяжного, ледь не спондеїчного ходу Кобзаревого вірша:: «Ду́ми мо́ї…» (–́ – | –́ – ), тут виразно вчуваються анапести: «Думи, ді́ти мої́… (⌣ ⌣ –́ | ⌣ ⌣ –́). Інші й обличчя тих «дітей». Бо не снігами бредуть (похилими літерами на папері), а «в понурій тюрмі» – всміхаються Каменяреві… Щодо спондеїв (один при одному протяжних складів), то їх у Шевченкових «Думах» тонко відчув композитор Євген Козак: музика й слово тут – єдине. Читаємо подумки, а музика супроводжує наше читання, радше зливається з ним: речитатив непомітно стає музикою.

І ще одне, що стосується і Кобзаря, і Каменяра, і, можливо, Гесіода. «Пісня і праця – великі дві сили»… Кобзар – пісня. Каменяр – праця. Гесіод, перший реальний європейський поет, був водночас і хліборобом. Не дивно, що Іван Франко з великою повагою ставився до працьовитого співця. То чи не його постать і навіяла авторові «Каменярів» цей вислів – про пісню і працю, про їхню, здавалося тоді, одвічну й довічну єдність?..

Доба великих розлучень… Пісня вже не товаришує праці… Перо (й не тільки те, що літало) вже не виписує літер по білому папері… – чимало тих розлучень… Набуваючи – втрачаємо… Дивна думка навідує нас при таких роздумах: чи могли б з екрана комп’ютера постати думи-діти, що ступають, похилі, засніженим полем?.. Чи мовив би до них з такою ласкою, якби вони не народилися з-під руки того, хто пише, не являли на папері вдачу автора, його характер (грец. charasso – накреслююкарбую)?..

Але це – вже інша, ще Гомером намічена тема «людина й речі». Речі, в які вкладаємо свою душу, і вони зберігають цю душевну ауру. Речі, з якими вже давно ми попрощалися, з якими, при стрімкому технічному прогресі, не перестаємо прощатися й далі… Вони, речі, яких замінює техніка, й забирають з собою якусь часточку нашої душі, нашого серця…

Україна ж для Шевченка – це передусім серце: «Там найдете щире серце…»

*  *  *

Думи

Чи не остання в році заметіль:

Вже незабаром іди березневі*

А ще бреде снігами день по дневі –

Мете, трясе і сипле звідусіль.

По білім – темне: дум похилих біль –

Овідієві йдуть чи Кобзареві

3 чужого краю діти в білім меві,

Йдуть сиротами в март, у березіль.

Довкола – сніг і біла-біла тиша,

Що сніг рясніший, то біліша й тихша,

То втомленіший крок тягучих дум.

Загладжує метіль дороги й межі

У часопросторі, снує-мережить

Для всіх часів один пісенний сум.

___________

* За римським календарем – 15 березня.

zbruc.eu

Прокоментуєте?

Оригінал статті на НСПУ: Андрій Содомора. «Думи мої, думи мої…» (II)

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Блог

У Чернігові відтепер є вулиці Олени Пчілки і Левка Лук’яненка

Депутати Чернігівської міської ради проголосували за перейменування 35 вулиць і провулків у місті. Про це повідомило інтернет-видання «Сіверщина».
Відтепер у місті з’явилися вулиці на ч

У Харкові пропонують назвати одну зі станцій метро на честь Василя Стуса

Активісти проєкту «Деколонізація. Україна» запропонували нові назви для п’яти станцій харківського метрополітену. Про це повідомили на фейсбук-сторінці проєкту.
Серед запропонованих пер

У червні в Україні зафіксували 13 випадків порушення свободи слова

У червні експерти Інституту масової інформації зафіксували в Україні 13 випадків порушень свободи слова, відповідальність за 2 з них — на росії. Про це свідчать дані щомісячного монітор

«Щиро — автор»: як українські письменники зберігають автографи колег

Деякі люди цінують книжки не лише через їхній зміст і наповнення важливою або цікавою інформацією, а визнають видання як мистецький артефакт. Часто ключову роль в особливому  сприйнятті

Фестиваль «Фронтера» оголосив програму заходів

IV Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера» у Луцьку оголосив програму заходів. Про це повідомляє прес-служба фестивалю.
Фестиваль відбудеться 27-28 липня в Музейному просторі «Око

Перейти до блогу

Нові автори

Микита Рижих

Переможець міжнародного конкурсу “Мистецтво проти наркотиків”, конкурсів “Витоки”, “Шодуарівська Альтанка”, бронзовий призер фестивалю “Каштановий будинок”, лауреат літературного конкурсу ім. Тютюнника, VIII конкурсу VivArt, друге місце VІІІ конкурсу української поезії та пісні ім. Марини Брацило. Номінант на Pushcart Prize, фіналіст конкурсу “Кримський інжир”.

Роксолана Жаркова

Роксолана Жаркова – українська письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і […]

Ольга Калуга Кількість робіт: 4 Андріана Муха Кількість робіт: 1 Олександр Забродський

Мої ресурси: Instagram Telegram Patreon Twitter Youtube Facebook

Перейти до "Нові автори"