Меню

Steev KurtsПсевдонім

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Гасійка
  • Суд Соломона

 

(Будь ласка зачекайте, для відображення книги може знадобитися деякий час.)

 

 

Повністю почитати книгу можна за наступним посиланням:

Гасійка (Файл на Google диску)

Покої Соломона , на великому ліжку із самого краю лежить згорблений цар . Його очі заплющені,  а дихання важке , борода нагадує кінський волос і біла немов сніг . Над ним стоїть Гавриїл .

Гавриїл:

Мій любий друже

( нахиляється і цілує його в уста . Поволі відхиляється впершись руками в пітні простині . Мовчанка)

Ближче до краю Сцени появляється Асмодей . Він безбородий чоловік у розквіті сил , одягнутий як первосвященик , однак простоволосий . Його шию прикрашає пектораль із сусального золота і нефриту який складається  із п’яти рядків персикового листя )

 

Асмодей.

Слова , що мовиш ти

Мов чуть гучніше .

Їх не те що він – їх я не чую.

Г.-л.

І не тобі судилась ця молитва .

Чому прийшов ? Ти гість незваний.

 

Асмодей .

Невже ?

Бо щось мені здалося ,

що мене якраз й позвали .

Це ж сам Давида син , Сіону цар

В останню путь приготувався нині

Невже ви думали , що я

У стороні останусь в цій годині ?

Від Шеолу  до Гееному

Забуто і про спокій і про сон ,

Бо ж день не кожний із душею

Прощається сам Соломон .

Ти сам , один ?

 

Гавриїл :

Уже спішать .І в двері ці постукають

І їм одчинять

Асмодей :

І смерть і кара ?..

Я вгадав ?

Чому вони завжди йдуть вдвох ?

Чому не зцілення і вічний сон ?

Гавриїл :

Подоба смерті гірше смерті .

Асмодей .

Та після неї диво воскресіння

Гряде щораз з загравою небес .

І очі їх відчинені  й серця

Спішать   молитву знести  праотцям .

Гавриїл:

Люди не боги .

Асмодей.

Та на їх подобу їх й створили

Лжебоги ,  що лякаються кінця .

А ви їм дали царство на землі ,

Таким непевним і слабким серцям

Ще не пожаліли ?

Гавриїл.:

Твоя отрута тебе згубить  .

Асмодей.:

Вже погубила    …

Це справді його час ?

Невже йому більш жити не судилось .

За нього кращого нікого я не знав .

Гавриїл.

Бог вітав колиску Бетлехему

вона породить не одних царів

із роду кращих  й на весь рід .

Асмодей :

Майбутнє пелена в моїх очах

Я зараз тут і зараз плачу я .

Минулим пам’ять моя лиш жива

І болем , що несе ця мить, цей час…

В його устах молитву я чекав

Він як й тобі , для мене другом став .

Гавриїл.

Його душа завжди була безкрая

І ложе в ній знаходив хто шукав .

Асмодей .

А на своїм ,  він остався сам.

Старий і вбогий .

Глянь на себе

  • Превеликий цар

Навіть жебрак у  полі при дорозі

Пред цілим світом й те не сам

Як ти сьогодні одинокий !

У нього сонце є , і вітер і земля

А що тобі зоставили неситі ?!

Тебе забули , і  усе що дав

Хоч  він живий іще при силі

його кінець ще не постав   !

та це лише питання часу

коли погасне твій ліхтар

й темрява тебе поглине

І ніхто – ніхто крім  нас !

Тебе не виручить у  цій хвилині.

Чому ми тут ?( впирається поглядом в Гавриїла)

Невже на крик знедолі

Озвались неприступні небеса ?

Стали   слабші Єрихону мури  

Що їх лякає старча німота ?!

із цієї ж п’єси монолог Асмодея

Асмодей :

Я посмів !

Я спокушав !Я спокусив  !

І що,  за це я обіцяв

Нічого !

( раптом Асмодей зривається на ноги , ваза падає і розбивається ,  фрукти розсипаються по підлозі)

Ось вона пробуджена від сну

Відкрила свої ясні очі

Щира і наївна простота

Щаслива тим . що вже по ночі

Що сонце воцарилось в небесах ,

Що зорі опустились спочивати ,

Що все живе , вона – жива !

Що вічність це буде тривати .

Якою чудною була її душа …

І я ! Я – це зробив , у всім моя вина !

Вона ж до мене перша підійшла ,

Бо в всім Раю я був без пари

Губився самотою між гіллям

Від Господа , в чеканні , кари !…

Її слова – я досі чую їх …

Що передзвоном в моїй плоті

Дзвонять без спину котрий вік

Ви називаєте – це …совість ?

( озвертається до залу і пожимає плечима )

Я проклятий . Я знаю , знав !

Я ненавидів всіх і вся

І тут вона окликує мене :

«Ти сам ?

Ти загубився ? Ти пропав ?

За тебе хтось вже лиє сльози ,

Що поруч себе більш тебе не ма»

Я ж всьому світу не потрібний був

На закутках великої дороги

Мій дух блужденнний догнивав

В безвиході жахливій жовчі …

А її … сторив Сам Бог

Він власноруч з Адамової плоті

Узяв ребро

Й вдихнув у нього

Саме життя ….

І це сторіння ?! Жінка ! Єва!

Про біль незнаний їй питає

Мене … Не знаючи хто я є

Й мені у поміч простягає

Безгрішність своїх душі й рук .

А я у них уклав провину

Молив з сльозами взяти плід

І трапезу зі мною розділити

Я так втомився сам нести цей гріх …

Як мОє серце  тоді билось …

Та вона знов глянула на мене

У тих очах , о Боже – в тих очах

Була така безмежна  віра

У мене … і знання …і страх…

Так дивляться на тебе матері

Та комусь із нас відомо «Це як ?»

Але звершилось ! Вона вкусила плід

Плід заборон. Так впала Єва …

Так й спам’ятався й  ,

Немов від сну жахливого проснувся

І усвідомив : «Що я натворив ?!»

Та  пізно – то    була людина

Така як зараз ходять по землі …

Це ж ти їх вигнав Уриїле ?

Нагих і збезчещених із Раю .

Ти питався чи люблю я Гавриїле ?

Так після неї , я більш не кохаю …

Що мовчите ? Не знайдеться  насмішок ?

Я ж знай уперше сповідався …

На мене біль ніхто так не дивився ..( говорить із відчаєм)

( сідає азад у крісло , ваза знову ціла із фруктами стоїть на підколіннику)

Так от – в нас центрі мови Соломон

Багато сплило з тої миті часу

Я вже не сам , нас знай багато

Мене більш не терзає самота .

Але коли гостив я в Гаваоні

Старцем сидів і сіті закидав *

До скинії прийшов молитись цар ..

Такий як всі царі –я  спершу так гадав

Дитя зовсім , по міркам Бога

І тут « Ти сам старий? Ти заблудив ? Пропав?»

Й мені немов відняло мову !

На нього я дивився мов сліпий

, що від народження уперше бачить світло

То був мій шанс

І дурнем був би я ,якби його впустив .

Тому я вам повідав про свій гріх

То у згадав давно спочилу Єву ,

Біль який не відав світ

І біль який я не покину .

Він лиш людина , чоловік ..

Він вік прожив в оточені спокуси

І підступів слизьких мов лід

Святим лишитись не вспрмозі кожен .

Це другий розділ із роману про який я Вам писала

Прощання

Гряде черговий кінець дня

Безмежний був – проте  скінчився

Згорають рештки в пурпурних вогнях ,

що ніч несе на колісницях

 

Промчиться повз , над головою

їздця самотнього в степу

могутні стіни за спиною

зосталися тінню на яву .

 

куди спішить він , що твориться ?

за чим угнатись   прагне він ?

Чи утіка від   судочинства

коня пришпорює  сильніш .

 

Німує , дихаючи тяжко

Кова  – зчорніла на чолі

сімла, немов вороні  крила

лопоче ,ззаді по  спині

 

гінець , можливо , дезертир ?

дитя зовсім як придивитись

гладенькі щоки ,ясний взір

куди він прагне не спізнитись   ?

 

Сопе драбан , вузда піниться

іще чучуть , за той курган

не зна що там йому судиться?

куди манить його душа ?

 

Бє вітер по щоках , глузує

усе байдуже , все дарма

молитва ехом  круг бурунить

там знай ,відспівують мерця …

 

і тихе «пум» спинилось серце

пустеля в далині близька .

«Достатньо , стій мій любий друже ,

спочинь ,ніч тільки почалась»

 

Зяяє темрява при вході

його притулок чи тюрма ?

он зорі в висоті,  розлого

вугіллям шкварним  миготять .

 

спускає погляд ,  роззирнеться

мов на долоні його світ

по-праву руку то  свобода

по ліву – вулиці  вогні .

 

по ліву серце – доторкнеся

німує , час його пройшов

сідає долу – норовляться

пролитись сльози на подол .

 

вдихне глибоко – то пролине  ,

жалю до себе тільки мить

будь ласка Боже , хай би нині

я з нею попрощатись зміг .

 

Пальміра :

невже завжди оця стежина

такою довгою була ?

здається ноги йдуть як завжди

а все не має їй кінця .

 

гуркоче серце аж у горлі

їй страшно , до холодних рук

розпущені медові  коси

і все одно , що скаже люд

 

їй все одно , про що говорить

товпа , що тиче палець вслід

їй душа не зна спокою ,

невже це правда  ?цар поліг ?

 

Так просто взяв – й заплющив очі

останній подих дав з грудей

могутній цар , великий воїн

молитви ніжної творець .

 

і злодій ,тать поміж татів

в останню мить забрав назавжди

завітну  часточку  з душі

мою відвагу і моє нещастя .

 

забрав свободу – не мою

укріп кайдани , не порвати

майбутнє ?…– певне , я іду

щоб з ним навіки попрощатись

 

так боляче , душа кровить

сльозами норовить пролитись  

де ж ти там ? Лишень діждись

якщо й для того , щоб проститься.

 

штурхає вітер , та не кине

уж не впаде , бо й так на дні

і зорі ввисоті зрадливо ,

блистять безпристрасні  вогні .

 

і тишина – лишень шурхоче

каміння й висохла трава

відгомін міста , за спиною

неначе шепіт , мов штурма .

 

немов вода , біля Содому

давно спочилого в піску,

питання часу , коли тоже  

і ми зостатеномось в гріху .

 

Та ось вона   – жадана висота

де бачу на бузковім  небі

збитого із тіней горбаня

що вістки жде в праотчім чреві.

 

на схід повернутий , на ніч

простоволосий , роздягнений

укрити б його від всіх бід

покрити крила підранЕні

***

Пальміра :

Не озирайся , не полохай мить

Дозволь тебе от так обняти

Бо небеса , нещадні ввисоті

грозять на голови нам впасти

 

Лякають пурпуром свого нутра

Розчахнуті чорнильні рани

Що буде завтра Едідья

Лиши до ранку , до поради

 

Бо в ночі цеї , я тебе вкраду

Сховаю від людей і Бога

Бо ти ж востанній раз прийшов

До мене, мов до свого друга

 

Ні – мовчи , не хочу   чути

Слова пояснень , в мене не вбивай

Весь Урушалім гуде від чутки

Що син Версавії – наступний цар

 

Не озирайся !  Я ж просила

Востаннє , прошу-  промовчи

Брехні , не вдасться вже спасти нас

Хоча  обманюватись , ми мастаки

 

Хіба могли ми колись знати

Що гірша з кар самообман

Й любов із нею , будь не ладна

В зав травлених , й пустих серцях

 

Рамена ці згадаю ще худими

Лиш кісточки хлопчини для биття

А тепер ,твоя широка спИна

Від лих  ховає мов стіна

Нагріта сонцем , пахне полем

Така привична і близька

Лиш знав би ти жорстокий Боже

що це прощання  смерть моя .

 

не слухай ! –   вуха тобі вкрию

погорда моя ріже слух ,

я справді хочу щоб щасливим

ти милий мій по долі був .

 

й  впиває пальці у одежу

мов пташка кігті  на гіллі

бо в бурі цій зламались крила

обидва зразу і навік

Соломон :

твої долоньки моя втіхо

ятрять в душі недавні  рани

устами їх торкнуть  не смію

бо не моя ти , ти … моя ти …

 

проте чому не всилі рота

відкрити й сказати вслух

« Це правда , так, що ти сказала .

Та другом моїм ,ти як була – будь»

 

Бо ним ніколи ти не станеш

Розвело по різних берегах

Й мости протягнуті між нами

Навіки впали в  небуття

 

І справді лиш зосталася ніч

Мовчанка перед довгим боєм

Тому Пальміро укради ,

Тобі у бран здаюся я  в покорі .

 

Твоїх обійм , твого тепла

Роби що хочеш – я корюся

Та прошу дай з очей твоїх

вина  сяйливого нап’юся.

 

І ловить  руки – не втечеш

І хто тепер в чиїм полоні

Дар найцінніший між дарів .

Така  крихка в обіймах  моїх.

 

« Пальміро – на твоїм лиці

Читаю ті роки , що згули

Читаю те , що  позабули

І те , що збережем на вік

У крилах носах , і розрізі вік

Розраду бачу і  і терпіння

А в  лінії рожевих губ

Любов  хмільну і розуміння

 

 Знайшов в тобі  я цілий світ

І ти мені його віддала

А монстри в закаулках стін

Моє майбутнє ,що не ждав я

Які знайшли мене самі

І впялись в груди , наче п’явки

Хороше знані , що завіт

Не виконати ,    я не вправі .

 

Того  , хто сином й не вважав

Мене , проходив коридором опліч

Хто мене торкнутись гидував

В існуванні моїм бачив  прогріх .

 

І боягузливо останнє слово

Повів мені через зірки

Що серед всіх на тім престолі

Возсісти суджено   мені

 

Лиш прозирни – що я і цар ?!

Пальміро , можеш уявити  ?!

Що гнаний з дому мов шакал

Колись як  панич зможе жити .

 

Я знаю – досить , трачу час

Якого й так зосталось мало ,

оскільки тут ми ради нас ,

Для щастя  , що себе украло

 

Поглянь на мене , я крушився

На вічність цілу постарів

На зустріч цю  як міг спішився

І я зумів , я тут . Я встиг .

 

Ну що ти носик  хмуриш пташко

Він  так у тебе дреться верх ,

Пробач , пробач негречним вдався

в Юдеї кращий не  знайдеш .

 

Та що в Юдеї в світі цілим

Веснянок дивних  розпис –взір

Такий причудний мов сузір’я

Навколо карих очей-зір .

 

На полотнищі шкірі білім

Мов хліба печений м’якуш

І брівок ниточки звабливі

З яких я завжди посміюсь

 

Ну а   пальчики смакують сонцем

Солодкий присмак на губах

Ти диво дане мені Богом

Утіхо моя ,мій  причал

 

Я пригорнуся міцно-міцно

Почую крові твої шум .

Мов мрія ти ламка Пальміро

Й надії мої твердий мур .

 

Присядь до мене , правд  не має

В ногах натруджених за день

Що он укрився небокраєм

В грядущих темряві  ночей .

 

Тебе  обіймами  зігрію

Під серцем ,  наче немовля

Інани серп над головою

Нас збереже аж до рання .

 

Аж поки небо запалає

Й  Зірки згорять у приск  й росу

І Енмеш в багряній сальмі

На випас пустить   череду

А доки Ел не бачить , поки спить

Давай побудемо  одними

Якщо судилось впасти я спаду

Та лиш в  твої обійми рідні

 

І постЕлю нам в ложе свій таміт

Тебе роззую , голову поникши   

Маміту йменню просячи клянусь

Я більш нікого , не буду любити .

 

Пальміра

Богів між нами не  зови

Я вірю в кожне слово твоє.

Чи ж не обіцяла я  колись

Що щоб не сталось бути поряд  .

 

Рука об руку , по житті

Не випало нам йти  ,як видно

Та що не сталося  б ,душі

Обабіч  бути повсякденно

 

Назажди  , знай, що молитвами

Я рядом буду з дня до дня

Щоби самотніх сліз не знала

Твоя розхристана  душа

 

І хоч твоєю не судилось стати  

Жоною в праві , юний цар

Твою любов дозволь прийняти

І   своє серце дати  в дар.

 

Назавжди , прошу, збережи

Твоє імя несе по собі

Відколи руку ти тримав

черпавши воду  у Гіхоні

 

Соломон

Дітьми були ж , то як давно

Цнотливо уст твоїх торкався

У пайд тобі нічо не мав

Та ти мене і  не цуралась.

 

А зараз я вспромозі світ

Весь кинути тобі під ноги

І що   роблю я  ? Тількив  гріх

Твою маню безвинну совість .

 

Пальміра
У гріх ? Ким себе бачить

Той Едьдья , що я люблю

Одним з поручників Ваала

Чи Сітрі хитрого слугу .

 

Моє кохання – все  що є

Усе багатство , чим я володію

І я тобі його даю

Що є порочного в цій дії ?!

 

В моїм бажанні звеселити

Твоє безрадісне життя .

Невже , от те що відчуваю

Гріхом лиш є  в твоїх очах ?!

 

Соломон :

Прости , прости – дай витру сльозу

Ниць  ,на коліна в прощені паду  

Я тебе благаю зрозуміти ,

Що я шалено ,знай,  боюсь .

 

Тебе образити , нанести рану

Життя  зламати я страшусь

Бо більш ціннішого не маю

І більше  мати не буду .

 

Слова –прокляття – як їх мало

Як би ти чула ,що душа

Голосить моя,  не вспромозі

У голос мовить , що відчува .

 

Пальміра

То промовчи  , слова даремні

коли закохані мовчать

мій любий , добрий , будь зі мною,

а я навік буду твоя ….

 

Світає – завершилась ніч

остання ніч , та й ту украли

(Соломон ) «Дай поцілую я  міцніш

і пригорну , що би  назавжди

 

Твій образ , зберегти в собі,

камею  різьблену з анфраксу

в шкатулочці на дні душі

щоби ніхто не міг украсти .»

 

(Пальміра ) «Кому  здалася я , кумедний ,

розумний – мовиш бозна-що

ти лиш поглянь як же красиво»

(Соломон) «Ти красивіша все одно»

 

Та  маковіє з втіхи і  ганьби

ховає погляд в небокраї  

зодягнута в  одне кохання лиш

безгрішна – й він її кохає

 

(Соломон)

« Пальміро , я …» та не лишилось слів

подала погляд- і пропали звуки

і як прощатись? –  він ж хотів

ще раз сказати , те , що любить

 

і в тім люблю , буде «Прощай»

що серце розрива  на шмаття

« Я маю щось для тебе ,почекай

і рядиться  в дрантливе лашшя

 

своєї наготи  стидався сам

юнак , що раптом став дорослим

у дар для неї він припас

лиш те ,що має найдорожче

 

розглянеться   в одежі до колін ,

вона ,немов блистить на сонці

зжимає руки , він  б хотів

усі б скарби   цариці своїй

 

піднести … та усе ,що мав

у двох долонях умістилось

«Мила …» – фиркає , варьят  

кохана рідна   підведись-но

 

Устань  , прошу , подай ми руку

правицю , що хвалиш Отця

чи присвятишся мені перстенем

Ізраєля законом  й Мауша ?

 

і простягає в витягнутих пальцях

просте   тонесеньке кільце

хлопчина , двадцять літ от роду  

за нього младшій богерет

 

Пальміра : «Ти збожеволів ? Едідьья скажи ,

що ти жартуєш , не заправду ,

погодився узяти б ти мне

собі у жони , в обхід праву ?

 

мовчиш ?… безумець  ,одурілий

не вправі ми , зневажимо закон

без ірусін , шахам , без ктубу

хто нам читатиме шева брахот ?!»

 

Соломон :  «То ти відмовиш ? Не приймеш ?

кесеф піднесений відкинеш ?!»

Пальміра «Якби могла б – зробила б це ,

але тоді здається згину»

 

Соломон : «Не віднайдеться щастю міри

дружино моя , я твій муж

дозволь обручку одягнути

яку придбав я за свій труд .»

 

Пальміра «Але ж не ма над нами хупи

не ма ні хліба ,ні вина

й не читатиме     хадашот

біркат –і-мазон, нам  сім крат .

 

і коси я не вкрила  флером

не вмила їх , не вмила ніг

й  як книга мовить , не постила

і не зреклась гріхів своїх .»

 

Соломон «А в нас все є , поглянь довкола

нам небо буде за міньян

таміт тобі буде фатою

і хупу знесем на руках .

 

і за ковток вина – цілунок ,

його зіпю із уст твоїх

а сонце й місяць з вірних друзів

засвідчать шлюб нам на всеь світ .»

 

Окрилений , чоло вгортає,

за батька й  матір буде днесь

цілунок чистий полишає

на покривалі з власних плеч .

 

Й тримає руку ,щоб не впала

обходить окіл десять раз

і  защораз блакитним  явом

мов вперше бачиться очам

 

цицит стукоче в ритмі кроків

і кожен подих , ніби плач

завмер – призвели руки вгору

воздвигнули свій власний храм .

 

Утіхи сповнений – клянися !

божбами  ,що живуть  в тобі

та сльози на блідім обличчі

нещадніші й  сущі слів .

 

і вмерли кляті клятьби в горлі

міцніше горне до грудей.

я повернусь , це не назовсім

прошу лиш вір й тривай мене

 

і я прийду , немов із бою

як переможець у твій дім

і цілий світ почує поклик

який як жоні , тобі звім .

 

А я чекатиму в порозі

в найкращім вбранні, що зітчу

й на зустріч вийду  привітати

тебе і звитягу твою .

 

І рвуть обійми : досить , годі

Терпка  відрадність  від олжі

як після смак вина з порання

грічить на спухлім язиці.

 

Пилиться шлях , нічо не видно

та й озирнутись не ма снаг

бо там на схилі , лишень  тінню

його зосталася душа .

…..

Одиночні вірші

Прощай моя неправильна любов ,

чи може правильну людину

не правильно я полюбила

і так неправильно і відпущу .

Чи утечу – розправлю крила,

у натовп може , може в небеса :

хай плаче там сумна душа,

в нещасний час , в загублену годину .

Прощай моя любов завітня

 багатство моїх  юних днів

теплом твоїм  , пізнаний плід

неправильна я була вбита.

*

Не прощайся осінню зі мною ,

в переддень зимових холодів.

Дай ще погріюсь я  тобою :

студена кров в венах  моїх.

 

Дозволь тебе в обіймах мати  

останніх сто коротких  днів

і світ що не підніс – подати,

як на прощання оберіг.

Дозволь востанній раз надпити

вино гаряче з твоїх губ,

давай не будемо просити

пробачень мій маленький друг.

 

Давай останню нашу зиму

мовчати  й тільки , промовчим

й на вікнах свята малювати

що зникнуть в просвітках весни.

*

спіши поволі моє горе

щоби не сталось я буду

тебе чекати в своїм домі ,

горе моє,  мій недуг .

я зачиню всі вхідні двері

у тебе є до них свій ключ ,

і за столом на двох вечерю,

я, так і знай , не піднесу .

спіши поволі моє горе

нехай навколишня весна

в тобі розлається наче море

безмежна вільна глибина.

спинись на шляху своїм ,годі

вдивись у чисті небеса

рахуй холодні ясні зорі

надпий квіткового вина

лиш слухай як шумлять у кронах

хрущі і сни, квітневий май

як мріє духом моє море

горя твого , твій печаль.

Суд Соломона (Файл на Google диску)

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Додати коментар

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення