Меню

Петро Кухарчук

Петро Кухарчук

Від автора

Народився 2 липня 1962 року у селі Студениця Коростишівського району Житомирської області.
Член Національної Спілки письменників України (літературний псевдонім – Ладо Орій).
Прозаїк, поет. Автор шести збірок, зокрема, поетичної «Несказане» (2016) та прозових «Роздуми» (2013, 2016), «Мова душі» (2016, 2019 – укр. та англ. мовами), «Проліски» (2017), «Коло» (2017, 2018), «Агапе» (2019).
Публікувався у ж. «Люблю+Слово. Фіleo+Logos» (Житомир, 2013); «Антологія сучасної літератури» (Хмельницький, 2015), альманахах «Вінтаж» (2013), «Сила почуттів» (2015), «Магія кохання» (2016), «Мовою серця» (2016), «Наше слово» (2017), «Просто на Покрову» (2017), «Літ. Ліхтар. ІФ». Збірник творів про Івано-Франківськ (2017), на багатьох літературно-мистецьких порталах та електронних ресурсах.
Лавреат літературних премій імені Василя Юхимовича та імені Яра Славутича за книгу «Коло» (2017), лавреат та дипломант II, III і IV Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича (2016, 2017, 2018), Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову» (2016), дипломант I Всеукраїнському поетичного стартапу «Дотиком душі» (2017), «Книгофестів» у м. Жовква (2016, 2017), номінант премії «Краща книга року» на терені Житомирщини (2016, 2017).
Відзначений також дипломами I літературно-мистецького конкурсу імені Всеволода Нестайка (2019) та X Всеукраїнського літературно-музичного фестивалю «Розстріляна молодість» (2019), іншими відзнаками за участь у народному мистецько-історичному фестивалі «Українські передзвони» (2018), розвиток та популяризацію української пісенної культури.
Сторінка у Фейсбук: https://www.facebook.com/petro.kukharchuk

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Літати...
  • Поцілунок
  • Обіймú!
  • Пам’ять душі
  • Тенета очей
  • Зерна
  • Вона любила осінь – він обох…
  • Солоні уста моєї осені…

Нікого і ніде, але хотілось літати… Пускається дощ. І я стою на ґанку… Холоне під крилами туга і її тінь забігає в перейми дня і ночі…

Нікого! Ні душі. В мені проростає напруга якогось порятунку, і від думок про нього я відкриваю цього вечора зоряну крамницю. Не для себе – для душі, яка стоїть із тінню за горизонтом, де простелені кольорові листочки на шляху таємниць злету. І неважливо де і з ким проводжу час – політ, це те, про кого я думаю, коли закриваю очі в ночі…

І в ці миті, босоніж мчусь навмання в обійми її величності, яка також літає десь далеко… Вона посміхалась читаючи мої думки й на моєму серці виникав приємний спокій…

Душа моя літає по дощі! Я не стою – лечу! Куди і звідки?! Хоч знаю, що по мою душу ти колись прийдеш, і на траві, ще зовсім зеленій, зазолотяться наші сни. Я поцілунками закрию твої втомлені повіки, бо тут лише зорі: – Поглянь, моя й твоя душа літає! Нікого. Ні душі! Ми летимо на сонце, на ранок, на чорну каву в філіжанці, на світ, де лише мить – але без неї нам з тобою не прожити!

Політ – він гріє світ. А як його не стане – не стане нас із тобою, відлетимо в зоряну крамницю – удвох…

Дощить сьогодні, але вона цілує весняне небо…

І від її поцілунку, відголосок якого розлітався луною по вашому тілу найчистішим дитячо-жіночо-весняно-сонячним звуком, який залітав у наші печери спокою теплотою маминих рук…

І від її поцілунку лущилися пережиті роки дальше – далі, на майбутні незасіяні сподівання, їм ставало тісно на життєвих дорогах, й вони летіли й летіли далі, не переймаючись, не розбиваючись на скалки об неорані поля байдужості. Навпаки, вони міцніли від сили вічного кохання, яке сильніше за смерть, відлітаючи на крилах спогадів тиші, виривалися назовні дня і ночі, злітаючи до неба бджолиним роєм.

Цей поцілунок важко зрозуміти тому, хто не страждав, тому, хто не кохав…

А він вже був десь далеко, далі, ніж вітер мрій, полишив на спомин час, де не буває “сама” і “сам”. Він змалку мав сильну вдачу – співав, коли на серці сум, за тим, – що втрачено, не плакав… При цьому залишаючись тендітним, як весняні квіти. Нещире слово, бездушність сьогодні, завтра та позавтра – і зламали…

Він був і є весняним птахом у гнізді, його сполохати не важко, зухвалий окрик – і біда, – схололі пташенята майбутнього співочого солов’я, зорянки, жайворона, дрозда…

Це є неправда, що чоловікам не дарують поцілунки жінки весняного неба і вони їх не люблять, і вони їх не чують…

Разом зі скромними буденними днями він приносить їм частинку життя, що кипить там, за стінами заплющених очей і міцно стиснутих зубами до вічного болю сподівання, захованого гонитвою за кар’єрою, грошима, статусом, стрімкого часу жорен глобалізації. Але він – краще від будь-яких ліків. Він – широко розкриває в подиві стомлені очі, пробуджує красою і ніжністю відтінки червоного й чорного, дбайливо вкладає у їхні долоні турботу і квіти.

Можливо, останнє, що ви чутимете у своєму житті, – буде саме відголосок найчистішого дитячо-жіночо-весняно-сонячного поцілунку. І коли ви будете проходити мимо жінки, яка цілує весняне небо, нехай і мрячного дня, не викидайте його відгомін у смітник нещирих слів, зухвалих окриків, – залиште мені. Я буду приходити щодня, забирати його, не давати перехожим розтоптувати ногами, буду ставити у склянку з водою його зламані й підсохлі стебельця і листочки, – і дарувати нерозкриті бутони відголоску очей весни…

Ви чуєте? Жінка цілує весняне небо.

– Обійми мене! Обійми! Хочу напитися твого голосу, твого тіла, й оберігати твій дивний сон, у якому ти сходиш на мій берег життя.

– Чому у твоїх очах радість і сум? Невже таке буває? – питає нас осінь. Зазираю у дзеркало твоєї душі і завмираю, і слухаю, і не дихаю. На моїх устах п’янкі краплини твоєї радості, а ти у платті ситцевім біжиш від суму у мій предивний сон.

– Ти знаєш, як тяжко перемовчати: осінь і тебе? Ти ж зовсім поруч, іще мить – і я втону у твоїх грайливих очах. Коханий, обійми мене!

Але мене зустрів шерех холодного листя. Ти вся промокла, ледь-ледь осіннім сонечком зігріта, бавилася, як маля, наче намагалася наздогнати мою мрію.

Жовтогаряче листя розпрощалося із вітами дерев. Попід ногами перехожих воно стомлено споглядало знизу доверху, як бреде люд, і йому не було ніякого діла до мене. Як страшно бути самотнім у цьому натовпі!

Із птахами відлітають і літа. Отак можу і я відлетіти у вирій і нічого не встигнути, лише втомитися.

– Словом доторкнися до мене! Прошу, не мовчи! Нехай цієї тиші подихи самотні здувають із мене пилинки тривожного сну. Я знову хочу чути твій голос, тільки скажи щось! Ти ж знаєш, як душа стискається від болю! Так вмієш лише ти – розмовляти осінньою тишею. Я це відчуваю, хоча тобі і чужий. І мені боляче, що телефонуєш не мені. Чи варто про це мовчати? Либонь, ні. Бо ловлю себе на тім, що нестерпно хочу відчути твоє спокійне дихання, впасти у вихори твоїх магічних очей, зігріти тебе у п’янких обіймах. Тільки не мовчи, крізь день осінній відгукнись!

Доторкнися словом! Так умієш лише ти – промовляти серцем…

Найкраще із того, що ти мені залишила – середину літа, крізь яке витікає сльозою моє натхнення. Розлітаючись на тисячі хвилин очікувань, застудившись від протягів безжальних, осінній вітер уже зриває з мрій китиці калини, розсипаючи у темряві цього вечора гіркі ягоди самоти, які підбирає вдовиця-ніч, адже лише вона знає, що не з тобою, а в цій прозі життя намагаюся воскресити свою душу.

Вечір стулює повіки, але я хочу, щоби ти знала: кожен мій рядок – то намагання втекти від буденної журби, яка лоскоче мої сподівання. Тож намагаюся зорями прикрасити прийдешню ніч. Тобі на підвіконня поставлю тюльпани жовто-гарячі, неначе запалені свічки, і намагатимусь взяти до своїх рук твої долоні, щоби сказати тобі найголовнішу річ у світі.

Цей вечір і ця ніч… Жодних канонів, жодних правил! Тільки ти і я! Наша осінь і ритми життя: погляди, запахи, дихання, за якими я іду, за якими ми йдемо. Ще рух – і ми вже переплелися забуттям часу, віку, жагою насолоди, трепетом тіл і сердець.

Яка ти рідна і який я чужий! А вечір соромиться навіть глянути у мої очі. Коли вийде місяць молодий, по-вовчому завиє моя душа, – йому я також чужий, не рідний. Звабливі запахи твого тіла, на які лечу, наче метелик на світло, а ти втікаєш. Наші осінні дні, що протікають крізь нас, лишають на берегах віри й любові місток, через який ми або перейдемо, або по весні люди складатимуть про нас казки, адже вони ніколи не знатимуть, у чиїх долонях зігріваються рідна і чужий.

Я не боюся очима стрітися вперше, як в останнє. На крилах часу ховатиму тебе між рядками слів, бо знаю: ні завтра, ні колись, а тепер у моєму саду ростимуть тюльпани, осліплі від сонця і гіркі від кохання квіти…

Хочу розповісти тобі, який красивий буває вечір, але ти не хочеш чути його. Ти не біля мене, а біля вогнища, розпаленого тобою. Навіть коли серце стане льодяним, ти не захочеш розповісти, який буває красивий вечір, і як багато його в тобі. Лише намагання втекти до нього, яке ти приховуєш без причин, бо це тебе чомусь ранить й інколи тішить. Ні я, ні вечір, ніхто інший не знатимуть, а лише здогадуватимуться про це.

Не жалкуй ні за чим! Нехай ця холодна ніч стане повітряною кулькою, крилами часу, подихом вітру. Але ми вже будемо іншими. Схмелілі від поцілунків, забудемо про білий сніг на скронях. Хоча нам звідки знати, кохання зустрічаючи, чи стаємо крилатими. І ніщо нам відстані, і ніщо нам час! Там, де щоранку прокидається твоє серце, – сонце сходить, день просинається від поцілунків. Шелестить осінь вологим листям, вигойдує вітер моє щастя. Воно без тебе потьмяніло б! Поки мої думки іще не очманіли, не знаю, куди несуть мене вітри долі. Бо вірю! Чуєш? Вірю я тобі! Бо я, мов лежачий камінь, під який вода не тече. Я – дитина, котра тримається тебе. Спитаю між іншим: «Як ти?». У відповідь: «Все добре!» – і на хвильку думками пригорнеш мене.


Заскрипіти в минуле дверима ти допоможеш мені, я – тобі.
Ти пробачиш мені все, що колись не могла,
Я відчую твій шепіт в нічнім безголоссі.
Ми не винні ні в чім, і нехай через біль сподівань
моя пишеться проза, що потайки дивиться в осінь.

Якби хоча б на мить могла відчути, наскільки ти для мене єдина! Обраниця долі, скаржитися на яку не маю жодного права.

Повір: навіть вранішня кава без тебе не така смачна. Без цукру байдуже – без змісту. Смішно? Я ніколи не вмів малювати, а в ці останні дні так нав’язливо малюю небо, а виходиш ти. Якби я був чарівником, намалював би тебе із променя тюльпаново-золотого щастя. Від самих плечей – жінку без болю, яка не плаче, яка може доторкнутися до моїх очей, витерти сльози тільки поглядом, жінку, яка не може мене пригорнути, коли хоче, а коли може, то вередує. Чому я, залишаючись на самоті, стаю спраглим і не знаю, чи зможу завтра запропонувати тобі горнятко кави. Чи зможу стати не чарівником, а янголом? Прилітати до тебе щоночі, ділитися з тобою радістю, бачити образи твого обличчя, твого усміху, коли ти прокидаєшся вранці. Твоєї радості в очах боюся дотепер, бо ти мене розглядаєш поспіхом, і так раптово від мене відходиш, і не хочеш ні чим зі мною ділитися… Так важко бути каменем із обтятими руками і незрячими очима, що нестерпно болять від абзаців і розкритих лапок. Коли не знаю, де ти і як ти, мені хочеться з тобою говорити і говорити, розповідаючи тобі про мрії. У мені ріками течуть спогади, викидаючи на береги, де тебе немає, а серце забути не вміє, не може, не хоче. Пам'ять душі, усупереч часу, тебе не відпустила, бо розповідати мені про сни більше нікому в світі…

Ніхто не знає, що чекає на нас у майбутньому. Мимохіть сиплються на папір рядки з літер наших доль. Що вони віщують після крапок?.. Хочу жити з тобою зараз, а не потім. Не писати щось про щось, а розповідати. Відчувати тепло від тебе і твого серця. Нехай і буває у житті найгарніша самотність, але це не моє. Не хочу її навіть близько підпускати. Рядки моєї прози, ніби рівчаки, які я вже не в силах зупинити, вони течуть нестримно вдень і вночі, проціджуючись крізь вуаль днів і ночей…

Цей світ залишає мені так багато і так мало! Я не знаю, що можу зробити для тебе без повторень. УВ тобі живе моя ніжність й оживає моє серце. З тобою тюльпани квітують у пристрасті оголеній, і я п’ю вуста твої шалено. Ти називаєш кохання неіснуючим, вигаданим словом, бо, либонь, боїшся його, тож захищаєшся від нього, як тільки можеш.


Сьогодні бродить мряка мокрим містом,
і паморозь кида до ніг вуаль.
З’єднатись мріями, зростись серцями
із однокрилих душ в єдину пару крил…

Цього осіннього дня усі тюльпани весни надумали сьогодні зацвісти у твоїх очах. Як мені було конче потрібно, аби на моєму шляху зустрілася саме ти. Друзі зауважували: не відпливши від берега, не ступити на інший. Не хочу зайвих слів, не треба! Я мовчу – і ти мовчиш, а хочеться розмовляти однією мовою, зрозумілою серцям. Як тоді, коли поглядом пестив твій оголений стан, коли крилами рук пригортав до себе зорі твоїх зіниць і зітхання вітру на спраглих губах. Ми не думали і не гадали, що полум’ям горітиму у тобі, а ти огортатимеш мою душу золотавою вуаллю розкішного волосся, бентежним подихом та ласкавою посмішкою. Потім у снах я повертатимуся до тебе знову і знову зі словами любові і вірності, надією на світле майбутнє.

Не дивлячись крізь сивину осіннього захмареного неба, залишитися хотілося дощем у твоїх очах, щоби крізь задушливі тенета ночей тобі не боліло щоразу, коли читатимеш у моїй прозі, яка знає, що діється з нами тепер, але не знає, що буде завтра. Адже ми не хочемо жити, як карта ляже. Мимоволі торкаючись тебе, десь у глибинах зболілого серця найбільшою перлиною вважатиму тебе, і не шукатиму щастя деінде.

Хочу чути твоє дихання, – іноді важке, іноді легке, як павутинка світанку, відчувати у твоєму волоссі іще теплий легіт цієї осені. Погляд мій марить твоїм ангельським ликом, блуканням бездоріжжям твоїх очікувань. Мрію здолати пустелю розлуки, пустку самотніх ночей, віднайти стежину до тебе, непроторену і тернисту. Ти маєш прийняти мене серцем, або залишити під осінніми дощами моїх літ і приректи довіку блукати бездоріжжями долі.

Повідають уже невистиглі, наче зерна із присмаком осені, мовчання нашого колосся жнив. Із запізнілого цвітіння вони не проросли, крізь час непрощеної кривди ми йшли до самоти, божевільним оманом оповиті, повінчані ненависною образою спустошливих зваб… Вся сутність – в очікуванні пожовклих мрій! Вони обсипалися і тільки сповіщали про гопак на осінньому згарищі, – аби не зарікалися цвітіння пізнього, коли довкіл – різнобарв`я листя… Якось само собою стебла оголювали твоє і моє життя.

Зерна сподівань, забуття обману! Не питаючи, проростають крізь житейську суєту. Намагаємося віднайти ті паростки, пам’ятаючи про їхню хибну віру і долаючи буденну сірість. Доле, де є наруга, а де є забава? Ми стаємо такими, якими нас хочуть бачити? І коли, врешті, судилося ледь віднайти опору для злету, нам устеляють стежину прогірклою горобиною, що безплідним ошуканцем достеменно знає, як саме брести чужиною. Надією і розпачем, червоними і чорними нитками стежок вплітається у вишиванку долі…

Невистиглі забуття обману до життя не повернеш, – їх висівають наосліп. «Жнива змолотили сніп?», – питає в осені пізнє літо. Роки, що вгадають їхні бажання, молотитимуть: «Хто засівав озимину? Якої днини? Хіба покоси винні, що їх поклали із незрілим зерном?». Подвір’я ніколи не знатиме ціпу, коли не в спромозі відділити зерно від полови. Хоча, як саме життя, безліч пагонів іще не знали цвіту, осонням із них ніхто не сп’янів. Жнива відгомонять, і ще невідомо, чию ниву переоре плуг. Передовсім ту, над якою у піднебессі зателенькає жайвориний дзвіночок, де паруватиме туманом рілля і паростки благодатних зерен потягнуться до світла.

Не звикай до непрощених давніх образ і огуд – відпускай передзвони, ненависті, нехай вітри розвіюють недовіру. І насіння проросте!


Любов і ненависть сплелися.
Все збудеться, про що мовчиш,
Забудеться, на що жалівся…

Михайло Жайворон

В осені уста зморщилися, але не від солі. Їй тепер води не вистачає, вона за дощами нудиться, перші приморозки й засуха закралися у пазухах її пам’яті, а вона привиддям злив викликала подив. Ми чекаємо її, незалежно від того, знає вона чи ні про нас, намагаємося пробуджувати уявою неспокій літ – своїх і не своїх.

Ми любов і неприязнь осені не завжди сприймаємо правдиво, але вона наша, хто б нам не намагався довести інше. Це як падає дощ, а ми йдемо в краплини небесної чистоти, стаємо омиті недосяжністю буднів, нас пеленають надіями майбутні світанки. У полон бере шепіт листя, яке промовляє, – ти прийдеш, ти прийдеш, головне, аби не було запізно, коли полюбили обох…

І забувши про все на світі, позбуваємося усіх минулих жалів. Перехожі дивлятьсяь на нас, не розуміють, – як вони живуть? Ми зводимо очі до неба, з якого лунко падає дощ, і відчуваємо радість життя!

Осінь благає – не відкладайте щастя на завтра! Поспішайте дарувати усмішки дорогій вам людині, відчувати щем незвіданих поцілунків, щоби за прожитими роками ставали не жалі, а виростали крила!

Хіба ми знаємо, хто з нами буде завтра? Але осінь буде! Не відкладайте радість на завтра, позбувайтеся набутого синдрому відкладеного щастя! Щастя завжди у теперішньому стані, тут і тепер!

Вона дарувала щастя осені – він обом…


Останній лист від осені – і досить!
Ось-ось вона допише свій вердикт, –
І грішну душу пóтай заморозить,
Листочок серця вирве назавждú.

Михайло Жайворон

Прибульцем ставав у чужому місті, яке віталося щоранку мжичкою, що іще грибною мрякою прозивають, після якої народжуються білі гриби. Але мені через сито ночі, через мжичений ранок, через мрячне небо марилися сяючі солоні вуста.

Хіба можна мати прихисток в осені? Хіба? Питаю я в осиротілої ночі, шукаю себе в собі, радію тому, що маю, бо інші – не мають, не мріють, бояться здійснити крок назустріч.

Вона не вірить мені. Її тернистий шлях довіри вагається сприймати мене таким, яким я є… Справжнім…

А я її намалював до того, як зустріти, хоча вона й не розуміє, як так? Хіба так буває? Наше життя складається із щоденних дрібниць, це як за шибою шумить дощ, просинається ранок. Це як взимку насувається завірюха, огортає хурделиця. Хіба можна в житті дочекатися всього й одразу?

Лише намагаюся поділитися добром, теплом, квітами і добрим словом, навіть і не чекаю розуміння та дяки. Хіба чиясь можливість купити одразу багато чого зробить щасливим? Навряд, і то – не надовго!

Справжність, либонь, і криється в тому, аби вміти дарувати маленькі життєві радощі, з яких осінь нанизує бурштинову Велич Істини. Адже істинна Велич – у дрібницях…

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Коментарі

10:19:42, 24 Кві 2020 | Світлана Ткаченко

Це написане душею про когось дуже дорогого! Чіпляє до щему. Дякую.