Меню

Михайло Жайворон

Михайло Жайворон

Від автора

Родом із житомирського Полісся (с. Кочичине Ємільчинського району), 01.09.1953 року народження. Працював у пресі, на радіо і телебаченні, у видавничій сфері та на державній службі.
Член Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС у травні 1986 року.
Автор поетичних збірок «Усе на світі – від Любові» (2006), «Via Dolorosa» (2017), «Біла книга пророцтв» (2019), роману «Бумеранг гріха», ч. I (2013), історично-документальної повісті «Одне із семи чудес» (2002), збірника «Енергетична Мекка України» (2002), навчального посібника для студентів та аспірантів вищих навчальних закладів «Влада слова» (2004), популярних бізнес-посібників «Формула успіху» (2009), «По вірі буде вам» (2012) та «Камо грядеши?» (2019).
Співавтор та редактор півтори сотні різноманітних видань інших авторів. Публікувався у літературно-мистецьких збірниках і альманахах, зокрема, «Вітрила» (1975), «Крила» (2017), «Понад усе нам – Україна» (2018), «Медобори» (2018), «Парк Шодуара» (2018), «Просто на Покрову» (2019), «Імбир» (2020), «Зірка Різдва» (2020), «Зима-2020» серії «Ковток життя», у журналі «Українська мова і література в школі» (2018), у періодичній пресі та електронних ЗМІ, тощо. Поезії Михайла Жайворона – найбільш цитовані у новому підручнику «Української мови» для 11 класу (автори – Н. Голуб, О. Горошкіна, В. Новосьолова, видавництво «Педагогічна думка», – К., 2019).
За творчі набутки у царині української літератури відзначений дипломом лауреата премії імені Михайла Клименка (м. Житомир, 2010).  У III Всеукраїнському літературному конкурсі імені Леся Мартовича відзначений дипломом II ступеня у номінації «Поезія» (м. Жовква Львівської області, 2017).
На Всеукраїнському фестивалі любовної лірики та авторської пісні про кохання «Мовою серця» (м. Івано-Франківськ, 2017) нагороджений дипломом за кращу добірку ліричних творів у номінації «Сила чоловічого поетичного слова». 
Номінант першої Премії Ордену Карпатських лицарів «Краща книга» на IV Всеукраїнському поетичному фестивалі «Карпатський Пегас-2018» (с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області). Лавреат літературного конкурсу VIII Міжнародного фестивалю мистецтв «Зірка Різдва 2020» (м. Запоріжжя). Сторінка у Фейсбук: https://www.facebook.com/zhayvoron.m

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • *****
  • *****
  • *****
  • *****
  • *****
  • *****
  • *****
  • *****

Я – із краплі дощу, – випиваю себе до краплини,
Забредаю в туман і вертаюся знов у росі.
Щосвітанку виліплюю світ із черленої глини,
І випалюю серцем у ньому свої голоси.

Зішкрібаю з душі як непотріб усю позолоту,
І шліфую її на гончарному крузі землі.
Наливаю по вінця вина, до країв горизонту,
Де хлібиною сонце і зоряна сіль у імлі.

Я маленька краплина лишень із небесної висі,
Упаду – піднімаюся знову з роси і води.
На листочку вигойдую сни у зеленій колисці,
І проціджую світло крізь сита густих павутин.

Із такими, як я, навесні проливаюсь дощами,
В снігові хуртовини узимку замотую дні.
Підперезаний вітром, бреду по світах мов прочанин,
І твердішає глина,
і слово,
і віра в мені.

Білий шалик туману на шиї замотує ранок,
Аж до сáмих дверей проводжають розхристані сни.
Жменьку солі зірок схід жбурляє знетями на рану,
Аж печуть у мені із глибоких віків голоси

Зголоднілих на волю рабів, що жахалися волі,
І розкутих плебеїв з душею німого раба.
Ніби пальці свої видноколо тримає на горлі,
І краватки хомут одягає новітня доба.

І міцніший отой атрибут за леговані сталі,
Суєтою суєт прикує будь-когó до галер.
За труди роздають мідяки, ордени і медалі,
І ніяких кайданів не треба уже відтепер.

Розривають на шмáття небесну вуаль монітори,
І краватка вузлом крістенсéн, як тавро, далебí.
Потопáють страхú у бокалах вина непокори,
Бо ілюзія волі завжди смакувала юрбí.

Білий шалик туману щораз перев’язує рану,
Що дісталась від предків далеких мені і близьких.
І по венах усіх розливає світанок заграву,
І той раб у мені рве на шиї свої мотузки.

Твій світ сьогодні – чотири стінú кімнати,
Повéрнуті чотирма сторонáми світу.
Де сходить сонце скляне – і ти йому радий
У тиші, заколúсаної білим вітром.

Невúдимі горизонти стають близькúми,
І стеля над головою стелиться небом.
Намарне тут прикидатися, бути кимось,
І маски, якщо по правді, уже не треба.

Десь там, за глухими від подиву стінами,
Звикають до відстаней люди й галактики.
І найвагоміші речі стають простими,
І весь усесвіт рветься умить на клаптики.

Тріщать по швах колишні твої ілюзії,
Де стільки дрíб’язку із часів неоліту!
І сам на сам із Богом ведеш дискусії,
Розíп’ятий чотирма сторонáми світу.

Ти не знаєш, чому, і не відаєш, звідки тривоги.
Все тугіше натягує обрій свою тятиву.
Прямо в яблучко серця націлене вістря епохи,
У якій у ладу я лише із собою живу.

Роз’їдає перила балконів чорнобильський стронцій,
І здичавілу землю у снах переорює плуг.
Витікає у темінь розплавлене золото сонця,
Із якого чеканить монети мій недруг і друг.

Уже сходять у душах посіяні зуби дракона,
І твердіє лискуча луска у ласкавих словах,
А від правди гіркої лишається тільки оскома,
Від солодкої лжи світ розходиться потай по швах.

Ти не знаєш, чому усе менше людського у людях,
На яких уже навіть хижак позирає здаля.
І тріпочеться серце твоє, заґратоване в грудях,
І затискує горло чимдуж виднокола петля.

І розтоптують небо твоє в придорожніх калюжах,
У всіх смертних гріхах винуватять прадавніх богів.
І плюють у криницю твого родоводу байдуже,
Бо забули, либонь, як виходить Дніпро з берегів.

Як з варягів у греки котилися вповені хвилі,
І мій пращур навчався ходити також по воді.
Запресоване в кулю життя – крізь усесвіт навиліт, –
На круги повертає своя бумерангом завжди.

Ти не знаєш, чому, і не відаєш, звідки тривоги.
Все тугіше натягує обрій свою тятиву.
Прямо в яблучко серця націлене вістря епохи,
У якій у ладу я лише із собою живу.

Надпиваю потроху налиті у долю літа
Аж до самих країв золотого уже виднокола,
По краплині дощів, по сніжинці малій на вустах,
Що і досі мені не набили у серці оскому.

Дегустую світанків червоне і біле вино,
І немов сомельє, стережу береги вечорові.
Спілі грона зірок зазирають мені у вікно,
Що аж обертом світ, від якого хмелію в любові.

Вже на дотик і смак усю фальш у словах пізнаю,
Що розведена з правдою так – годі правди шукати!
Кожен п’є свою чашу – і я допиваю свою,
З неповторно тонким і медово гірким ароматом.

Доливаю у вени щораз молодого вогню,
І цілуюся з вітром, хоча ніби з вітром не гоже.
Нічиї еталони смаку вже давно не виню,
Бо для мене тепер найстаріше вино – найдорожче.

День скотився за сонцем услід – і вдягнув паранджу,
Бо назавтра уже доведеться вставати на сході.
Це сьогодні здається лише, що пішов за межу,
Завтра буде інакше – і стане вже інше у моді.

За контрасти між чорним і білим я ніч полюбив,
Тут нема зафарбованих слів, у півслові – відтінків.
Проминущі сонцЯ – у відбитках нічних ліхтарів.
Проминущі слова – потенційно приречені свідки.

Вже боятися нічого – вироки винесуть сни
І у розталі ранку розмерзлі закрапають кроки.
Високосного року найдовше чекають весни,
А вона вже на волі давно у відбитку епохи.

Шахівниця твоя – вже не tаbula rasa,
Чорно-білі поля – не рожеві роки.
Королева в душі і душа, як оаза,
Де готові упасти щомить пішаки.

Вже ні принц на коні, ані мури і вежі
Не візьмуть у полон твої очі й вуста,
Бо у венах гарячих не кров, а пожежі,
Що любов’ю випалюють цілі міста.

Ти сама по собі, наче кішка, розкішна,
Десь пантера комусь, а комусь янголя.
Стерта начисто дошка учнівська торішня,
Час вступати у бій за свого короля.

Гра лише почалася. Без жодних поблажок.
Де нема преференцій, а лишень пастки.
Усміхається світ, рукоплеще продажно,
А позаочі миє твої кісточки.

Шахівниця життя – контратаки й атаки.
Що горить, те ніколи не зійде на тлю.
Всі хотіли б ділити з тобою світанки,
Та вирішуєш ти: шах і мат королю!

Поміж двох полюсів я на світі живу не один.
У магнітному полі душі ми тримаємось купи.
Наше тіло – із глини та ще – зі святої води.
Із вогню наше серце, допоки воно іще любить.

У горнилі суєт час одвіку випалює нас,
Наливає по вінця у келихи днів наші долі.
Кожна мить на землі – для любові дарований шанс,
Від якої і я не один у житті божеволів.

Вже близькими стають у мені неземні полюси,
І крізь серце простромлена вісь усієї планети.
Просинається світ з промінця, із трави і роси,
І виліплює знову мене.
Із людини – поета.

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення

Коментарі

12:09:50, 03 Чер 2020 | Вікторія,

Надзвичайна образність і глибина Вашої поезії вражає, змушує замислитися над сенсом буття, помітити найсокровенніше і найпрекрасніше у цьому Всесвіті і поза ним… у глибинах душі людської! Натхнення Вам і справжнього людського щастя, пане Михайле!