Меню

Ірина ВальяносПсевдонім

Ірина Вальянос

Від автора

Доброго дня.
Мене звати Ірина і я пишу про війну, про повернення з війни мого чоловіка, про його адаптацію, про свою роль в цьому процесі і про свої емоції.

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Моя війна
  • Йому сниться війна
  • Моменти...
  • Я тягну його на світло
  • Сила жінки

Війна забирає і руйнує, війна як зла голодна вовчиця кожен день шукає жертву, щоб забрати у неї все. Війна рідко дає, але часто забирає.
Моя «війна» почалася на початку 2016 року, коли в одній з фейсбучних груп, доля звела мене з моїм чоловіком. Він був старшим солдатом залишившимся без даху над головою волею війни (окупована територія), добровольцем пішов на війну на початку літа 2014 року і воював аж до 2017 року. Не знаю, чому серед усіх повідомлень, що прийшли мені, мене привабив саме він … Хоча ні, брешу, звичайно знаю: він не писав мені вульгарності, не присилав інтимні фото, він не називав мене противними словами (зайка, кицька і т д), він був в міру наполегливий, вмів спілкуватися і робив це дуже грамотно. Ми зустрілися в березні, а в червні на мій День Народження він зробив мені пропозицію. Одружилися правда ми аж 2 грудня.

По закінченні трьох років, я можу точно сказати, що я бачила війну його очима, я падала і підіймалась разом з ним: поранення, ПТСР, пошуки самого себе. Ми проходили це разом, ми вчилися ходити по «великій» землі з нуля.
Реальність сувора … Я пам’ятаю ті дні, коли не могла підняти опухлі від сліз очі вгору, як питала саму себе: що мені робити? Як жити? Кожен день був складний по своєму, як і ніч: схоплюється, кричить, падає на землю … Ти встаєш, піднімаєш, пояснюєш, що ні це вже не війна, ти вдома …

Я боролась за нього кожен день, 3 роки … Повернення в спорт далось важко, але це було вкрай важливо. Він боров себе, а я боролась за нього. Через рік він почав вчитися, він повертався в програмування яке кинув, він кожен день говорив мені, що вже пізно, що він не зможе, що двічі контужена голова міркує дуже погано … .А я кожен день повторювала: Ні, ні і ще раз ні. Ти будеш програмістом.
Потім була безвихідь, без досвіду роботи не брали нікуди … Толку від цих знань? Куди мені йти? Так ми опинилися «заробітчанами» в Польщі. Кожен день крім роботи він навчався, кожен день я вселяла в нього віру, що все одно ти зможеш.І він зміг. Далі був Львів і перша серйозна робота в одній з найбільших айті компаній України, потім переїзд до Києва.Потім чергова спроба життя за кордоном, потім знову Київ. За 3 роки життя, ми переїжджали 12 разів.

Мені здається, що за ці роки я переборола всі свої страхи, ми разом вчилися вірити в майбутні. І так, він так само схоплюється ночами, кричить … Менше, але буває … Війна-це назавжди.

І кожен раз, коли я згадую минулі 3 роки, я задаю собі питання: знаючи все моє життя наперед, відповіла б я тоді на його повідомлення ?? Мені складно сказати …

Одне знаю точно: виходячи заміж за військового який пройшов війну, будьте готові до того, що боротись за щастя ви точно навчитеся!

 

Я не ідеальна дружина …

Мені нелегко зізнаватись самій собі в тому, що думки про розлучення виникали в моїй голові за перший рік нашого життя практично кожен день.

 

Я була слабаком в той момент.

 

Я завжди була дівчинкою-мрійником, ліриком з буйною уявою серіальних сцен в свій голові, я завжди думала, що і у мене обов’язково так буде. А мені ж було 26 років.

 

Я кожен день несла на собі ношу дружини воїна. І як виявилось, що до цієї ролі я була абсолютно не готова. Зараз це все згадується, немов було не зі мною, немов це не я ридала кожен день, і не я підвищувала голос на свого чоловіка день у день вимагаючи нормального життя, як у всіх. Це була та, інша я, не ідеальна я.

І якщо бути до кінця чесною, то він багато витерпів від мене. Борючись з ПТСР, з тисячею супутніх проблем, він встигав терпіти мене. І варто віддати йому належне: він вкрай рідко підвищував голос, просто йшов в себе.

Мої ілюзії зруйнувались немов той картковий будиночок. Моє уявлення про тихе сімейне життя створене моєю уявою, переставало існувати і в один момент просто зникло. Так, в 26 років я перестала вірити в казки.

Я вдячна йому. Просто за те, що навчив бути дружиною, що навчив жити тут і зараз, що навчив довіряти, а не перевіряти, що навчив цінувати, то, що є, що ніколи нічого не просив взамін.

 

Я не ідеальна дружина.

Кожен день, я намагаюсь бути краще, ніж була вчора, кожен день я намагаюсь приділити більше уваги тому, чому не приділила вчора, кожен день ввечері я обов’язково сідаю пити з ним чай …

Сім’я, починається з чаю на кухні … А не з думки про розлучення …

Не йдіть, коли важко …

 

Краща реабілітація – це кохання.

 

Він не хотів йти до психологів, він не допускав навіть думки, що той, хто не пройшов АД, може міркувати про нього, він не хотів вивертати душу на виворіт, він не хотів нікому розповідати про свого внутрішнього монстра …про війну. І я завжди поважала його вибір.

 

Я почала читати книги з психології, коли руки в боротьбі за нього практично опустилися. Перечитала гору книг, кожну пропускаючи через себе. Моделювала схожі ситуації, вибудовувала логічні ланцюжки … До тих пір, поки не зрозуміла, що не всіх рятує наука.

 

Я часто згадую, як я вчилася ЧУТИ. Так-так, слухати і чути, речі абсолютно різні. Він багато говорив, а я завжди мовчала. Він поступово розповідав те, що боліло. Але ніколи, за всі роки він не говорив про смерть, хоча кожен раз згадуючи всі втрати, я бачила, як його руки починали зрадницьки тремтіти. У цей момент він йшов в себе, він йде в себе в цей момент і зараз. Війна завжди буде частиною його життя і ніколи не відпустить назад назавжди.

 

Я пам’ятаю його страшну фразу: «Війна затягує».

 

Світ, створений війною в голові людини яка пройшла війну, назавжди буде відрізнятись від нашого. І ми не в праві його міняти.
Я зрозуміла це не відразу, я намагалася все змінити. І чим більше намагалась, тим більше я опускала руки і розуміла, що він від мене вислизає. Йому не потрібен інший світ, йому потрібні два паралельні світи.

Я пам’ятаю, як ми вчилися жити в мирному житті з нуля. Кожен його крок був схожий на кроки однорічного малюка, який ще невпевнено стоїть на ногах.Часто, він говорив про те, що не вміє жити тут, не вміє носити джинси і светр, туфлі … Все це не зручно і складно, в цьому мирному житті все дуже складно. У тому світі все простіше, все зовсім просто: моя форма, берци, люди які з тобою на одній хвилі і робота, яку ти вмієш робити.

 

Озираючись назад, я розумію, що перший рік після війни, був одним з найскладніших, а може бути і найскладнішим роком в моєму житті на той момент. Але кожен раз згадуючи все це, я розумію, що тільки любов близьких, тільки повна віддача, можуть творити дива.

Вона до цих пір йому сниться, вона снилася йому всі ці роки. Щоночі, вона без попиту приходить в його сон, щоб показати фрагменти прожитого життя, того життя, в якій вона домінувала над усіма, в тому числі і над ним самим.

Він часто прокидається в холодному поту, йому часто сняться місця, де війна сміялася своїм вовчим оскалом, забирала без попиту, чиїх то дітей, чоловіків, батьків (матерів, дочок і дружин). Він часто бачить це уві сні, він схоплюється, кричить.

 

Я знаю, що багато моментів він назавжди хотів би стерти зі своєї пам’яті, забути ці страшні хвилини свого життя, але, на жаль, люди не вміють керувати снами. Війна вміє ними управляти.

Вона ніколи запитує, вона ніколи не шкодує.

Він багато років не провалювався в сон, його сон завжди поверхневий. Іноді мені здається, що він просто боїться засипати. Снодійні абсолютно звичні ліки. Ні, вони не покращують якість сну, вони просто допомагають заснути до того моменту, поки він знову не задумався над тим, що побачить сьогодні уві сні.

 

Я пам’ятаю той час, коли кожна ніч нагадувала попередню: він встає і починає шукати снодійне. А я щоночі намагалася створювати ілюзію того, що сплю, щоб він не знав, що я все бачу і знаю, він так не хотів, щоб я це знала … Адже через 6-9 годин вже буде ранок і цілий день, щоб на якийсь час забути цю страшну ніч, в якій ти випиваєш снодійне і починаєш дивитися один і той самий фільм …

Війна приходить в їхні сни, вона забирає те краще, що кожен з них міг би бачити щоночі.

Ми часто забуваємо, як важливі дрібниці, як важливі деталі, моменти. Ми так часто поспішаємо і забуваємо озирнутись назад, а потім, обертаючись, бачимо порожнечу. Ми так часто біжимо, збиваючись з ніг, щоб потім зупинитись. Ми часто забуваємо про просте, людське. Ми часто забуваємо, що найцінніше – це обійми подаровані близькій людині.

 

Я завжди ненавиділа вокзали, потяги. Вони забирали його і відвезили в ту страшну невідомість, звідки може і не бути повернення …

– Тош, я знову не зробила твою улюблену Шарлотку …

– Ось ти час знаходиш …

Напевно, багато хто б зараз покрутили біля скроні, але чорт забирай, я думала про Шарлотку … Я думала про те, що за цей короткий відрізок часу, я стільки могла зробити, але знову, знову не встигла.

 

З плином часу, я розумію, що все, що мені здавалось таким важливим і потрібним, насправді нереальня дурниця, всі матеріальні цінності, смаколики, приготовані тобою особисто, і будь-яка побутова дрібниця, відходить на другий план, в той момент, коли ти починаєш усвідомлювати цінність кожного моменту.

 

Ми завжди прощались швидко, вистачало одних обіймів і поцілунку. Ціна моменту – ціна життя, а 1000 шарлоток – 2х хвилинне обійми.
Тільки зупинившись і озирнувшись назад, приходить тверде усвідомлення того, що жодна «шарлотка» не принесе тобі стільки тепла, скільки обійми коханої людини.

 

Моменти – це те, що дає нам сили жити і рухатися далі …

Не упускайте моменти, іноді вони цінніші всіх цінностей на світлі.

Навколо знову темно, нас двоє, ми в цій темряві зовсім одні … Я і Він … Він втомлений, посивілий, з тисячею зморшок, натрудженими руками, погаслими очима. І я, мою душу ніхто не бачить, на моєму обличчі завжди посмішка, мій голос завжди дзвінок, а погляд спрямований вперед.

 

Ми в темряві, ми йдемо, разом тримаючись за руку. Я знаю, що він втомився, що йому хочеться лягти на землю, просто зупинитись і відпочити, він хоче жити в цій темряві. Йому комфортно в ній, він подібно кроту, готовий і далі жити в цій темряві, вона поглинає його.

 

Я не залишаю йому жодного шансу зупинитись, я знову і знову тягну його за руку, я кожен раз повторюю, що світло близько. Моя рука щільно зжимає його, він не має права зупинитись, його душа все ще відкрита добру, його очі ще здатні побачити світло, прийняти добро.

 

Він постійно повторює: Іди одна, я не зможу, занадто пізно.

Я вперта, я не можу йти одна. Це шлях для двох, тільки удвох можна вибратися з темряви, тільки удвох можна побачити таке важливе і потрібне світло, тільки тримаючись за руки можна пройти такий складний шлях.

 

Холодно, темно.

 

– Ти ніколи не повинен озиратись назад, все що було там, назавжди залишилося в твоїй пам’яті, але воно не має право забирати тебе, керувати тобою і поглинати тебе. Ти повинен боротись, істинна в боротьбі за життя при світлі, а не в існуванні у вічній темряві …

 

Світло завжди поруч. Багато хто приходить до нього швидко, а багато хто шукає його роками.

Тримаючись за руки його знайти простіше …

Сила жінки в її слабкості. Мені завжди здавалось, що я слабка: я не тягну мінімальних фізичних і емоційних навантажень, я йду в себе, закриваюсь, натягую на обличчя чергову посмішку і роблю вигляд, що в моєму житті все добре. Я ненавиділа свою слабкість, я не хотіла, щоб хтось дізнався про неї.

 

Я зрозуміла на скільки я слабка, коли вперше зіткнулася з його німим телефоном (на фронті зрозуміло). Я опустила руки в один момент, я затиснулась в далекий кут і просто чекала, здогадайтеся чого? В цей же день я усвідомила свою силу, коли мужньо прийняла телефонний дзвінок і почула, що він поранений. Я не заплакала, вперше в житті.

 

Спокійно і монтонно я шукала в телефоні всі номери друзів і знайомих, що знаходяться в безпосередній близькості від Дніпра, в один момент сконцентрувалась на всьому: їжа, ліки, одяг, транспорт … Я вперше в житті зрозуміла, що не так страшно бути слабкою, не так страшно попросити допомоги, не так страшно прокричав і пролакатись. Саме після цього ти стаєш набагато сильніше.

Я часто згадую, як я вчилась обробляти рани, як вчилась робити перев’язки, як стійко слухала і приймала всі вердикти лікарів.

Озираючись назад, я розумію, що я занадто пізно подорослішала. З одного боку – це прекрасно, з іншого, я розумію, що до багатьох випробувань в своєму житті я була не готова. Хоча, якщо бути до кінця відвертим, напевно не багато жінок готові до подібного роду речей.

 

Хоча ні, що ви, ми ж горді й дужі, правда?

 

Я слабка жінка – я сильна жінка, я чітко розділила ці два словосполучення для себе. Чим слабкіше я здаюся сама собі, тим сильніше я насправді.

Прийміть свою слабкість і ніколи не готуйтеся до випробувань, вони знайдуть вас самі тоді, коли ви цього не чекаєте …

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Додати коментар

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення