Меню

IrashyrmaПсевдонім

Irashyrma

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • 1 ...
  • 2 ...
  • 3 ...
  • 4 ...
  • 5 ...
  • 6 ...
  • 7 ...
  • 8 ...

Вітер торкається пасм її волосся.
Все, що збулося – наслідок багатоголосся.
Звук двигуна перебиває слова,
Слідкує за вітром м’яка рука.

 

Можеш надалі намагатись впіймати сміх.
Її віра виводила вас усіх,
Терпкість приголосних торкала поверхню води,
Особливо це проявлялося щодо мети.

 

Перемикає канали, кладе котів на сидіння,
У її ніжності було своєрідне спасіння.
Теплий лід у руках куштувала на смак.
Спробуй розібрати на лініях знак.

 

Прокладає маршрут, шліфуючи гостре каміння.
Будь-яке оніміння часто випливає з терпіння.
Здається, вона таки непідвладна старінню:
Випікає кекси та дає сонце корінню.

 

Спостерігає, проте не любить кермувати авто,
Малює на стінах міні-мультфільм та кіно,
Зберігає у скрині таємниці твої і страхи,
Хоча сама боїться темряви й висоти.

 

За нею неможливо було не йти.

І що залишається їй тепер?
Рахувати стіни, відчувати кожен ампер,
витягати китів, зайшлих на мілину,
зневажати свій здогад і віру свою сліпу?

 

Що залишається після програних битв?
Теж саме, що після переможних –
Останки зламаних бритв.
Те, що уриває речитатив,
Проникає в фонетику
Забутих (несказаних) рим.

 

Пристає в цю гавань
Лиш стомлений пілігрим.
Забувши (забивши) на час
Та розтертий слізьми грим.

 

Пристає й полишає свої бої,
Просто втома це мінус
У персональній війні.

Там, де свободи мало, ти хочеш дихати глибше,
Підіймаючи крила свої з кожною миттю швидше.
Підійматися над землею, нехай поки що в снах.
Дивлячись на світ крізь вікна, усвідомлюєш: щось не так.

 

Можливо, це просто ілюзія чи то сплетіння антен,
Химерна душ дифузія, перенесення ліній, ампер.
Може, то просто марення, від недостатку опалення,
Або просто якесь оніміння, від терпкого терпіння.

 

Там, де свободи мало, ти хочеш дихати глибше.
Тримаючи чиюсь долоню, не поспішати більше.
Там, де свободи мало, ти не шукаєш інше.
Просто вдивляєшся в очі і тримаєш міцніше.

Шум ріки цієї весни,
Як черговий наслідок твоєї пропаганди.
На підвіконнях сонні коти,
Їм зараз далеко від твоєї правди.

 

По перехресті маленькими кроками
Кишеню, наповнену великою вірою,
Несе перехожий з ярами глибокими,
Втомлений часом й своєю довірою.

 

Втомлений будинками і тротуарами,
Частим миготінням хитких світлофорів,
Несе пакети зі своїми марами,
Тягне зруби своїх кордонів.

 

Наповнений літом з легкою гірчинкою,
Залитий спогадом по самі вінця.
Шукає цукерок з тією начинкою
І у трамваї вільного місця.

 

Шукає неба хоча б шматочок,
Серед дахів вигорівших фасадів.
Сподівається на свій куточок
Та див не буває,
Тому іде далі.

 

Проходить площами та бульварами,
Залишки фарб сохнуть на пальцях.
Вдивляється вгору і чужі вікна,
Бачучи в них дивного старця.

 

Крокує далі, не сповільнює кроку,
Потерте фото в кишені збоку,
Фотоальбом у чуднім пакеті
І півжиття, щоб постукати в двері.

 

Тіні ростуть і все менше світла.
Іде далі, проте хоче бігти.
Ще пару кварталів і пару домів,
Декілька питань безпритульних котів,

 

Живих адрес і їх відбитків,
Як вірогідності пробачених вчинків,
Наче можливості все ще знайти
Чи розчинитись об порога кути.

 

Потрібний номер, потріскана фарба,
Знайомі двері і їх тьмяна барва.
Сміливість, щоби постукати знову,
Проте відчуває раптову втому.

 

Тихий стукіт в сирім коридорі,
Зібрані літери стали у горлі.
Минають хвилини немов роки
Та саме тут він не хоче іти.

 

Скиплять занавіси і знайомі очі,
Такі ж теплі, як тієї ночі,
Дещо здивовані, трохи заплакані,
З німим запитанням в одне прикладені.

 

Стукіт мовчання риє траншею.
Їй всі ці роки пішли на прощ`ення.
– Ти ж будеш моєю душею?
– Завжди чекала. Готова вечеря.

Пам’яті тих, що вигорали від радіації.
Чия любов викликала ломоту в тілі
І в м’язах мутації.
На кого досі чекають покинуті станції,
В столі вигорівші позаторішні квитанції.

 

Пам’яті тих, що розчинялись від фатуму.
Глибше набираю легені
і терпляче чекатиму.

Порожні вулиці чимось нагадують очі.
Стук автомобілів у них, за мить як ти побіжиш.
Атмосферний тиск залежить тільки від того,
Скільки несеш ти ці ремені
І скільки мовчиш.

 

Присмеркове світло мов опущення твоїх повік,
Серед спеки залишається паморозь на губах і на віях сніг.
Бульвари холонуть ритмікою твоїх алегорій,
Полишені сни на залишках територій.

 

Рухаються автострадами та мостами,
Проходять коліями, вокзалами та руками,
Минають листям, втопленим (втоптаним) в тротуар.
Все що від нас залишилося – вигорівший фасад.

 

Порожні вулиці насправді далеко не порожні,
Просто їх сузір’я чомусь не відображаються в темряві
Крокують неквапом подорожні, шеренгами подорожні,
Залишаючи місто це,
Ранячи ноги тернями.

Їй подобається блукати вулицями,
Коли горять ліхтарі і світ видається таким сонним.
Вона намагається навчитись не вірити
І знаходити “плюси” в своїм безсонні.

 

Їй подобається сидіти під час зливи в тиші,
Коли слова заважають чути,коли вони лишні.
Знаходити спокій в бурях,на полі бою.
Забирати чужі таємниці назавжди з собою.

 

Їй подобається спостерігати за небом ввечері,
Коли воно віддає останні крихти тепла.
Коли лінії стають м’якішими,ніжними.
І байдуже,що спостерігає це все не сама.

 

Їй подобається залишати сліди на підлозі,на плиті – готовий сніданок.
Вмикати мелодії на максимальну гучність
(Що приносить сусідам незручність)
Лікувати кожну з залишених ранок.

 

Їй подобається ловити погляди,викрадати його час.
Йому – спостерігати за кожним рухом.
Читати рядки,залишати на стінах думки.
Ловити миті і проти течії плисти.

 

Він залишить тавро лілії на її плечі,
Розпечене залізо замінить своїми губами.
Все несказане варто було б записати
Та вони звикли словами мовчати.

З часом починаєш ненавидіти пам’ять,
Відчувати роздратування від недолугості цієї системи.
Можливо не ми минули,тільки термін придатності?
Перегоріли дроти,гвинти,старі мікросхеми?

 

З часом все більше нечіткості в обрисах:
В її обличчі, в долонях, в формулах.
І ось ти не можеш згадати голосу,
І очі її набули невідомого кольору.

 

Рядки написані для неї.
Розірвані часом, морозом, чужими містами.
В гарячці намагаєшся відтворити їх на папері.
Все чекаєш її, обплутаний чужими думками.

 

Чергові рани, бордові колії від нігтів,
Чолом стікають докази втрати свідомості.
Стікає кров – хронологія снів літніх.
І погляд спрямований нею в кути невагомості.

 

Відчинені двері.Гавкіт чужої собаки.
Обличчя випадкових,котрі стали свідкими втрати.
Здавалось, він тільки заснув, тільки впав.
Без крові, на паркеті сирої кімнати.

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Додати коментар

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення