Меню

Анна Вітерець

Анна Вітерець

Роботи

Подані нижче тексти захищено законом "Про авторське право і суміжні права". Копіювати чи розповсюджувати можна тільки з дозволу автора чи адміністрації сайту.

  • Вірш 1
  • Вірш 2
  • Вірш 3
  • Вірш 4
  • Вірш 5
  • Вірш 6
Вірш 1

Один за одним він писав листи.
Складав їх рік у рік в свою шухляду.
Бо ці слова були для нього чадом.
Слова, що він сказати їй не встиг.

Рожевим квітнув обрій у той день,
Коли вона змарніла й бездиханна
Згасала. Й не зустріла більше ранок…
І згасла — соловей ще лив пісень.

Він пам'ятав очей її блакить.
І поцілунки ті медові, пряні.
І як він був від тих цілунків п'яний!
Якщо б її вернути хоч на мить…

О, як же він кохав! Зірки з небес
Зривались і летіли, мов сніжинки,
Коли він обіймав її колінка.
Такій любові заздрив сам Зевес.

І лиш в той день все було навпаки,
Між ними ніби виросли мурИ.
Сварились до вечірньої пори,
І він пішов, він вдався навтьоки.

Вона лишилась плакати одна.
І серце, мов собака, гучно бреше!
Хотіла, щоб Йому зробилось легше —
Ковток отрути в келиху вина…

Він повернувся. Всі думки розтряс.
А на порозі зустрічало тіло…
О як він плакав! Вся Земля тремтіла…
Чому не можна обертати час?!

Пройшли роки. Він взяв собі дружину.
У нього донька (на честь Неї названа)
Він пише. Та адресу все не вказує.
І досі плаче, що Її покинув.

Писав їй лист в неділю, а то й три.
Писав, допоки серце в грудях билося.
І ті листи давно вже пилом вкрилися,
Але доньці вдалося їх знайти.

Їй вже самій було багато літ.
Вони були далекі з батьком люди.
І вона знала — мати він не любить,
Та вже й вона покинула цей світ.

І ось коли стояло два хрести,
Донька хотіла цей продати дім.
Прийшла востаннє попрощатись з ним.
І випадково ті знайшла листи…

Як серце їй щемило з тих рядків!
Вона читала їх всю ніч, до ранку.
А потім на роботі й за сніданком.
Вона ковтала кожне з отих слів.

Там було і про маму, і про неї.
І те, що він їй дав "ім'я твоє".
Нарешті, на місця усе стає —
Вони були не кращою сім'єю.

Але яким коханням ті листи просочені!
Яким стражданням, болем і тугою.
І з нею разом він палав жагою!
А от без неї – версія скорочена.

Донька усі листи з'єднала в книгу.
Початок — перший, у кінці – останній.
Відправила їх всі на друкування.
Це був в усьому світі гучний вигук.

І кожний другий, книгу як читав,
Хоч раз її та й зрошував слізьми.
Любов сильніше, що існує між людьми.
Це знає кожен, хто хоч раз кохав.

Вірш 2

Кремезна стоїть гора.
Міцна, як могутні титани.
І я під горою, мов п'яна.
Вечірня тремтить пора…

Встає над горою зоря.
Я бачу її так близько!
Зоря, як і я, дівчисько.
І п'яна вона, як і я.

І ми гомонимо з нею,
Як писав у вірші Тарас.
Немає нікого крім нас,
Лиш річка шумить течією.

Цей щирий момент буття.
Ця ніжна, мов шовк, розмова.
І вітер співа колискову.
І я у цю мить — дитя.

О вечірняя моя зоре!
О життя мого вічне світило!
Звідки маєш ти стільки сили,
Щоб горіти сьогодні і вчора?

Щоб триматись на небосхилі,
І не падати, і не гаснути?
І завжди залишатись ясною?
І виднітись отам, за милі?..

О мені б того вміння й наснаги!
Я б також підкоряла ці гори,
З будь-яким розправлялася б горем
Й не сльозами душила б я спрагу.

І сміється зоря на небі,
Ніби ціла пташина зграя.
"А чому ти мене питаєш?
Я ж навчилась всього у тебе".

Вірш 3

Я прагну свободи, свободи від всіх систем.
Ховатись набридло, набридло бути примарою.
О, як же багато у кожного з нас проблем!
Чи варто боятись, що мрії залишаться марними?

У кожного з нас критично недовге життя.
Ще й всі наші рішення прийняті одностайно.
А скільки бажань перетворюється в сміття?
Сьогодні на кожній душі є бірочка Made in China.

Так чому ми собі не в силах допомогти?
Я так прагну свободи, що ладна вертіти гори.
І люди біжать, все інші шукають світи.
Тому що не можуть свою написати story.

Емоції зараз скуйовджені та німі.
Поросли серця залізними кайданами.
Лиш чути молитви, і знову і знову "Амінь"
А чим допоможе вам цей заповітний Amen?

Вірш 4

А знаєш, колись їм прийдеться надати відповідь
На кожне питання, що їхні турбує голови.
Усе пояснити, усе пов'язати нитками.
Сказати, хто той, що на небі зірки вимальовує.


Чому шелестить листва, чому сонце гріє?
А звідки беруться смачні шоколадні цукерки?
Чи правда, що здійсняться всі їх дитячі мрії?
Чому, щоб молитись, люди ходять до церкви?

Спочатку прості питання, складніші скопом…
Наприклад, чому у киці немає лапки?
Чому вчора в школі у Каті синець під оком?
Чому до Андрія і Наді не ходить татко?

Чому до бабусі ми більше не прийдем, мамо?
Чому ми залишили Рекса у тій лікарні?
Колись ми питали з тобою усе так само.
Та всі наші спроби дізнатися правду — марні.

А знаєш, колись їм прийдеться сказати чесно.
Що Катю б'є вітчим, бабуся і Рекс вже мертві.
Що іноді це життя — найлютіший месник.
Що відчай тоді, коли вже не боїшся смерті.

Що біль від кохання сильніше кісток поламаних.
Що друзі так часто враз обертаються ворогами.
Те, що ненавидиш колись може стати знаменем.
А те, що кохаєш, врізатиметься ножами.

Так, їм колись прийдеться надати відповідь.
Але трохи згодом, нехай ще живуть примарами.
Нехай їх дитинство буде засіяне квітами,
А не війнами, а не вогнищем, а не чварами.

Вірш 5

Мері, коли я став аж таким дорослим?
Коли я викинув триколісного велосипеда?
Коли припинив штрихувати позначки росту?
Коли відчув що в бочці більше дьогтю ніж меду?

Мері, я взагалі того не помітив.
Я був дитиною ніби ще вранці.
А тепер я знавець усіх слів і літер.
І ношу обручку на безіменному пальці.

Мері, коли це сталось? О, мила Мері…
Я заховався в роботі, в рутині днів.
Все, що у мене є — занотовано на папері.
Все, що я встиг зробити, все, що зумів.

Я до цього не йшов. Я зовсім цього не прагнув.
Мері, стати дорослим — це така собі перспектива.
Я так мріяв побачити світ: Барселону, Прагу…
А наразі я бачу щовечора пляшку пива.

Люба Мері, чому ж твоя парасолька
Більше не мерехтить у небі – надії вогник?
Ти велика мого дитячого серця долька.
Воно за тобою, Мері, реве та стогне…

Вірш 6

Зупиніть цю планету і дайте мені зійти.
Пропонують нам світло – ми прагнемо темноти.
Презентують кохання – ми хочемо воювати.
Залишають нам волю – ми спішимо за ґрати.


Де є сенс? Може, десь у старих книжках
На роками запилених поличках
Заховавсь, притаївсь і шукає у комусь віри?
Зупиніть цю планету. В людини немає міри.

Що для неї життя? Розчавити в момент ногою.
Кілька сотень років не з'являлось у нас героїв.
Покоління страждань, покоління жаги до влади,
Ми так любимо насміхатись з чужої вади.

А своєї не бачити. А своєї не чути.
Закінчилися Цезарі. Лишилися тільки Брути.
Боже, як же мені остогид цей гіркий мотив.
Зупиніть цю планету, дайте мені зійти.

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Додати коментар

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення