Меню

Річниця. Це ж треба

Букнет Річниця. Це ж треба

Річниця. Це ж треба

У нас була річниця БукРі. Це страшенно дивно, усвідомлювати, що видавництво існує вже цілий рік. А на сайті у нас – 26 книжок! Це звідки взялося? 🙂 Хоча, визнаю, 3 з них версталися не у нас, але ж інші – всі наші! Дива та й годі. 

Два роки тому я написала свою “У каждого своя пицца”. Це була моя перша велика книга, до неї я писала лише новели, які виходили друком у спільних збірках та товстих журналах. А тут – ціла книжка. Мені страшенно хотілося її видати і продавати. Щоб як у справжніх серйозних письменників. У мене навіть була чітка мрія з цього приводу – я хотіла побачити, як не знайома мені людина бере мою книжку з полиці у книжковому, йде на касу та купує її. І ця мрія виповнилася в повній мірі. Жаль, що я не мріяла про миттєвий розпродаж тиражу за хороші гроші або про шалену популярність і додаткові тиражі – може, теж би виповнилося? 😉 

Отже, у мене на руках текст. Куди з ним йти? До знайомих журналістів. Я говорила про мою книгу зі всіма, хто мав хоч якесь відношення до журналістики, у всіх питала контакти дружніх видавництв та книгарень, а в сумці у мене постіно лежали копії рукопису. Люди брали книгу, читали її за ніч, говорили, що це страшенно круто, але нічим не могли допомогти. Поки я не натрапила на одного журналіста, який знав пів-Одеси особисто (і другу половину – заочно). Йому сподобалася книга, і чомусь подобалася я. На той момент ми часто бачилися на різних івентах через наш спільний фах (я теж працювала журналістом тоді), тож обговорити все проблеми не було. Він познайомив мене зі своїм другом-видавцем. Це був чоловік значно старший, за 60 точно, може й за 70. Пам’ятаю, що у нього постійно дуже сльозилися очі, але руки були міцні та сильні, не було цього стариковського дрібного дрижання. Він багато розповів мені про етапи видання. Приносив книжки своєї друкарні, але вже на тому рівні я розуміла, що це не дуже хороша верстка (і жахливий дизайн обкладинок, але не будемо про це). Тому я просто випитувала у нього максимум корисної інформації про папір, шрифти, технології друку, приблизні ціни. Але найголовніше – він сказав мені одну фразу, яку я запам’ятала назавжди. Потім в різних варіаціях я чула її і від інших, але вперше почула саме від нього. Він сказав: “У тебе ніколи не буле гарантій, що ти продаси навіть одну книгу. Тому не вкладай в це гроші, наче це якісь депозит. Вкладай так, наче ти вже простилася з цими грошима. Забудь, що вони були. Все, їх немає, витрачено. Вкладай стільки, скільки можеш втратити без трагедії, ані гривню більше. І тоді все, що ти зможеш продати, буде приємною несподіванкою”. 

Я так і зробила. В свою книгу я вклала 7 тисяч: 2 тисячі за верстку та 5 тисяч за друк сотні екземплярів. Зараз я знаю, що все це може знайти дешевше, значно дешевше. І що верстка була далекою від ідеалу. Але тоді мені сказали саме цю вартість, і особливого вибору я не мала.

Кінець кінцем, я друкувалася у видавництві, яке мені підказав редактор з нової роботи – він там друкував свої 7 книжок, і власник був його приятелем. Я подивилася їхні книжки, якість мені сподобалася, і хай навіть сума вийшла великою – я не шкодую, що тоді довірилася їм. Бо це був кращий з наявних варіантів. Обкладинку мені намалювала приятелька на ім’я (псевдонім) Клодвіг, з якою ми познайомилися в інтернеті, в якомусь з фандомів на Дайрі, ще роки за 4 до цих подій. Як ми обирали референси для моєї Амар та скільки обговорювали проблему її носа й перемальовували все – то окрема історія. Зараз Клод працює в БукРі як позаштатна ілюстраторка 🙂 

Паперова книжка на свій маленький тираж отримала досить приємний успіх: декілька екземплярів продалися просто в інтернеті серед знайомих, ще жменя – на презентації книжки в дружній книгарні-кав’ярні, і ще трохи – на благодійному ярмарку. З сотні залишилося на сьогодні близько десяти, і я їх вже не продаю – лише даю новим друзям почитати))

Після паперу хотілося зробити електронку, але – на той момент електронкою в Україні ніхто не займався. Принаймні, промучивши гугл два дні, я нічого не знайшла. Довелося переступити через себе і звернутися до російського Рідеро. 

Сервіс вразив мене своєю якістю. Все продумано, легко, просто, а ще – безкоштовно! Лише додаткові послуги платні. Я досі не розумію, звідки ці хлопці отримують свій прибуток. Якщо отримують, адже ще станом на 2016 компанія була в значному мінусі. Зараз, мабуть, вже мали на щось вийти, якщо досі працюють. 

Весь наступний рік після Рідеро я шукала можливості робити електронні книжки в Україні. А потім вирішила взяти приклад з Маска: якщо того, що ти хочеш, немає – побудуй це. Так з’явився БукРі. 

 

Оригінал статті на litnet.com: Річниця. Це ж треба

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення