Меню

Не встигла заcтрибнути у свій вагон (ч. Іv)

Букнет Не встигла заcтрибнути у свій вагон (ч. Іv)

Не встигла заcтрибнути у свій вагон (ч. Іv)

“Ну, знаєте, як кажуть: якщо ви запізнилися на поїзд — значить то був не ваш поїзд! Не засмучуйтесь. Просто зараз країні не до книжок, самі розумієте… Будемо на зв’язку…” – а далі гудки.

“Не мій потяг” – от так просто. Хіба я не Безталанна, як у тій п’єсі Карпенка-Карого? Дуже схоже.

Рік роботи, потуг, безглуздої ейфорії й сподівань. Помацала удачу за хвіст, і вона вислизнула з моїх рук, як холодна прудка рибина, булькнувши у воду, щоб хтось інший спробував її спіймати.

Зрозуміли про який рік я кажу? Так про 2014 – рік Революції Гідності…

Що вам сказати? Знаю, багато людей втратили набагато більше ніж я — тут не посперечаєшся, та я й не думала. Стала в ряди революціонерів, як і належить наївному патріоту…

Тепер я не наївна, хоча десь ще патріот…

Відступлю на рік назад, коли все було райдужно й обнадійливо. Я вже, здається згадувала, що почала писати російською мовою, українською я переклала свій роман (четвертий за рахунком) лише цього року. Не те, щоб я не пробувала писати українською – пробувала, та щось історичні любовні романи мені рідною мовою не йшли. (Не уявляла, я як віконти зітхають в обіймах коханок українською. Майстерності бракувало, нашу мову я поважала, і використовувала суто для написання важливих матеріалів у своїй журналістській роботі. А кохання-зітхання, то нєєє, то несерйозно (думаю то все шкільне патріотичне виховання не пускало, треба було його перерости)). Хоча не думаю, що тепер, я їх стану перекладати, краще напишу нові, а ті й так нормально читаються, за що звісно деякі українофіли (якби б узнали) мене б пришибли, як пана У. на Майдані. Цеглина в голову переконала того, що Україна не вартує його життя і він мігрував (не знаю куди, зв’язок ми втратили)…

Та коли я починала, писати російською було не так вже й погано; так в Україні може й треба писати рідною, щоб тебе заповажали колеги письменники, та реалії того часу були інші. Книжкові магазини завалені російськомовним виданням, а майже 80% літератури українських авторів потрапляли до нас через російські видавництва, такі як: АСТ, КСД, Єксмо та ін. Мені тоді світила робота з АСТ (здається), хоча працювати вони збиралися з моєю агенцією (мене вони в очі не бачили та не чули, знали лише псевдонім). Крім того ми були все іще братськими народами, ніякої неприязні та мовного питання не існувало.

Тож в результаті, я застряла на півдорозі до успіху) Витратила час, гроші й лишилася з двома відредагованими творами, які тепер гадки не мала куди притулити. Як та наречена, яку покинув жених біля вівтаря, так і я стояла у сум’ятті.

Був і ще один момент — фінансовий. Контракт ми підписали (в гривнях, звісно) я сплатила 60% суми ( першу частину, згідно договору) й раптом, як наслідок будь-яких негараздів в країні змінився курс валют! Такий собі бух! І от те що я їм сплатила на перерахунок вийшло менше третини необхідного. Та зобов’язання вони на себе взяли, то ж я ще не зовсім втратила надію

Згідно з договором, якщо за певний проміжок часу, вони не знаходять мені видавництво, вони мали б надрукувати книгу обмеженим тиражем за свій кошт (ці хлоп’ята мають видавництво Кальварія, між іншим). Та мене чекав облом. Бо зобов’язання можна вдало обходити. (Боже, як я люблю цю позакласну програму долі, як вона все ж, рідненька, старається мене навчити, нетямущу)).

Я їм натякнула, що мовляв, я доплачу решту, згідно з договором — давайте, працюйте, розкручуйте мої твори. Та де тут! Будуть вони докладати свої кревні.

От згадала, що коли мені прислали договір поштою на підпис, він замок від дощу у почтовій скриньці: от і не вір потім у знаки долі — попереджала ж мене, що нічого путнього не вийде. Якби то був літак, мене б уже збирали по якомусь полю (хвилька чорного гумору)))

Вони ж не ликом шиті, щоб не ризикувати, більше з мене грошей не схотіли, почали юлити, рідше дзвонити, ще рідше писати.

Потім розмістили мої книги на сайтах OZON, Київстар і ще десь; так вони виконали пункт про видавництво. Адже електронний варіант теж рахується. Та як ви певно здогадалися, без підтримки й реклами, книги пролежали там мертвим вантажем два роки, я заробила 600 грн, які мені виплачують вже (іронія) – два роки)). Розірвати контракт вони теж не поспішають, мій видавець, то смертельно хворий, то на форумі, то на презентації чергового автора. А мені ні презентацій, ні видання, ні уваги — капець, скажу я вам, образливо!.

Оригінал статті на litnet.com: Не встигла заcтрибнути у свій вагон (ч. Іv)

Додати коментар

Перед доданням нового коментаря впевніться будь ласка що він конструктивний і не ображає почуттів та гідності осіб, яким він призначений.

Ім'я*
Email* (не буде опублікований)
*
* - поля обов'язкові для заповнення